Глава 34. Леді Грі.

Артем.

- Поїсти, як завжди, завадили…

- Ми ж в обід, начебто, непогано поїли, - Свєтка злякано тримається за мене, бо нас відкинуло потужним поштовхом і завалило додолу, тобто мене на Громову.

Я що, вголос думаю? Непогано поїли... Так то в обід було, а зараз уже вечір, та й калорій я витратив чимало.

- Встань з мене! – це Світлана.

Піднімаюсь, подаю їй руку. І що ж таке відбувається? Черговий вибух? Але ж ми домовилися! Які тепер у темних можуть бути претензії, га? Правильно, ніяких... Озираюсь, підтримуючи подругу. Враження пережитого землетрусу балів восьми, не менше. Все впереміш. Довга тріщина перекреслює небесну твердь (твердь, тому що я не знаю, що тут, якщо не ґрунт). Столи із усім вмістом провалилися в неї, добре ще, що не ми. А на тому місці, де нещодавно ми проводили перемовини – гігантський пролом. Твердь розірвана, розвернута, і з неї вибираються темні та чорти. А ось прямо на ношах доставили розцяцькований похідний намет, з якого виходять цесар Вугрін Темний, старший цесаревич Слоумін і... моя високоповажна бабуся, леді Грителла Локербрухент у незмінних темних окулярах.

Свєтка тягне мене за руку назустріч гостям, поруч йдуть Бруквілл з Абрі, а позаду плетуться король Розумін Перший, королевич Світломіл Благородний і ще пара воєначальників. Родичі, значить, на весілля завітали? То навіщо було псувати природу?

Нова тонка тріщина пробігла перед самими ногами. Друга перетнула її під прямим кутом. Так і Небеса на частини розпадуться. Що ж ви творите, чорти окаянні?

Через тріщину довелося перестрибнути, бо гості стоять біля свого намету та назустріч кидатися, в обіймах стискати не поспішають. Чого хоч леді Грі сюди приперлась, нещасна сліпа стара! Так сумує за знову зниклим онуком? Не варто її засмучувати...

Ми ще не дійшли, але Бруквілл вже кричить обурено:

- Що ви робите?! Батьку, вам же передали, що ми всі живі-здорові, навіщо ці руйнування?

- Це точно ти, Бруку? – озивається цесар. - Леді Грителла сказала, що світлі можуть обдурити і підставити свого, надавши йому вигляд мого сина!

- Нісенітниця! Можеш помацати мене, можеш розпитувати, що захочеш! До речі, це я в десять років розбив ту дорогоцінну раковину з острова Буаяна, а наговорив на старшого брата!

- Ах ти ж! - обурюється Слоумін, але батько зупиняє спадкоємця, торкаючись його долоні своєю.

- Забудь. Це справді твій брат.

- І він, правда, одружився зі світлою?

Вугрін довгим поглядом дивиться на свою колишню коханку, вона відповідає глузливим і зухвалим поглядом.

- Я одружився з королівною світлих, Абріеллою Прекрасною. І це означає, що війни не буде! Ніхто не має вмирати, і більше ніяких розрух! – скандує Бруквілл.

Здається, я навіть бачу, як у голові у цесаря крутяться думки, і він, як розсудливий володар, погоджується:

- Я визнаю цей шлюб, сину. Але житимете ви в Пеклі, під моїм наглядом.

- Хм... Де ми житимемо, вирішимо опісля, - неохоче відповідає Бруквілл, не буде ж він зараз пояснювати, що вже пообіцяв тестеві залишитися на Небесах.

- Додому... Негайно... - цідить крізь зуби, стримуючись щосили, Вугрін Темний.- Разом зі своєю новоявленою дружиною...

- Спочатку приберіть війська, - хитає головою цесаревич.

- Я приберу війська, - простягає долоню цісар. - Пішли додому, сину!..

- Так, батьку...

- Ні! - стара Локербрухент витягає вперед руку, виставивши заперечно долоню. - Війська не підуть. І війні бути!

- Але чому?! – не витримує Світлана.

- Війна неминуча, і вона мала початися багато років тому, коли світлі вбили мого сина з невісткою і викрали мого онука! - голос старої звучить твердо і різко, наче удари сокири по пласі.

- Шановна леді, - вступає в розмову король Розумін Перший, - ми не вбивали вашого сина та невістку, і не викрадали вашого онука...

- І вчора також це були не ваші світлі? – перериває його стара.

Перший зніяковіло відступає на крок:

- Вчора... Учора – так. Але то була помилка! Ми не завдали нікому жодної шкоди і не хочемо війни, яка забере життя тисяч невинних, зруйнує їхні будинки, спалить урожай і зупинить розвиток наших цивілізацій!

- Війна буде, - хитає головою леді Грі. – Війна триватиме доти, доки Перші Небеса не зникнуть зі скрижалей історії, або поки я не поверну онука!

- Так ось ваш онук, Ар Темний, - зі смішком вказує на мене Абрі. – Погостював трохи на Небесах, тепер збирається додому. Аре, подай голос, адже бабуся не бачить тебе...

- Я тут! – махаю привітно рукою, хоч і знаю, що стара сліпа. – Я вже йду додому.

- Завершуй цю дурну виставу! – леді Грі зриває темні окуляри і дивиться на мене живими карими очима (Та вона вдавала сліпу!) – Невже ти розраховував обдурити мене? Мене, леді Ґрителлу? Та я, тільки-но побачивши тебе здалеку, вже знала, що ти – лише жалюгідна підстава! Ти зовсім не схожий на мого Ара! Я вдавала, що повірила, лише тому, що розраховувала через тебе вийти на викрадачів!