Глава 27. Обережно, світлі! 2.

На жаль, нещасний вигляд цесаревича мене на сексуальні подвиги не надихнув. І чого він такий засмучений? Кімната шикарна, світла, дорого обставлена, тай сам не в ланцюгах, не в темниці. Годують непогано - мій погляд впав на столик, де майже незайманим залишався сніданок. Сам Бруквілл лежав одягненим на ліжку, підклавши під голову одну руку, і зі скорботним виглядом розглядав стелю. Я теж вгору подивилася, може щось там дуже цікаве? Та ні, звичайна ліпнина. Біла.

- Віллі!

Цесаревич повернувся до мене, дивлячись, ніби викинуте на вулицю щеня.

- А, це ти, Світла Лано... Повернулась додому... Задоволена життям... - з докором.

- Віллі... Відкрию тобі страшну таємницю, але я зовсім не з Небес. Я землянка. Тому додому я не повернулася і життям задоволена не дуже.

- Це правда? - В очах цесаревича з'явився інтерес. І розчароване: - Я одружився із землянкою!

- І що у цьому жахливого?

- Але ж земляни... вони такі... приземлені! І... тепер я можу припустити, що всі твої розповіді про пророцтво, про те, що ти станеш володаркою темних - це просто брехня!

- Ну... Навіщо так... Не брехня, а фантазії.

- Земляни люблять брехати! Як же я одразу не здогадався?! Як зміг потрапити в цю вміло розставлену пастку? Бажання правити Пеклом засліпило мені очі...

Здавалося, мій досі не консумований шлюб розсипається на очах. То що ж, побула цесарівною, й годі. Особливо жаліти нема за чим. Цесаревич зараз вигляд мав просто жалюгідний. Ніякого героїзму, спраги до життя. Просто здався обставинам.

- Гаразд, Віллі, вибач. Я була в твоєму світі бранкою, рабинею, подарунком. Мені треба було вижити...

- Я б тебе й так не образив. Навіщо було брехати? Примушувати мене одружитися з тобою? Ти хотіла не просто вижити, ти прагнула влаштуватися в Пеклі в найкращому варіанті, потрапити до правлячої родини! Брехлива, лицемірна, підла землянка!

- Віллі... - Навіть не знаю, що сказати. Якщо дивитися з його боку, то саме так і виходить.

- А тепер через тебе я – бранець у світлих! І що на мене чекає? Шибениця? Диба? Гільйотина?

Я зніяковіла. Якби не підслухала розмову світлих, що проходили повз мою кімнату, то зараз переконувала б цесаревича, що все буде добре. А тепер, коли знаю, що його планують убити... Не хочу більше брехати.

- Я не знаю, Віллі, боюся, що нічого хорошого на тебе не чекає. Але чому ти у всіх бідах звинувачуєш мене? В нападі світлих я зовсім не винна!

- А хто благав мене дозволити взяти покоївкою дівчину з вулиці? Неперевірену, чужачку! І що дивного, що вона виявилася шпигункою світлих і організувала це викрадення?

А ще вона виявилася колишньою коханкою твого батька і викрадачкою ключа, але цього я не сказала, нема чого нагнітати обстановку, вона й так уже...

- А все-таки вона гарна, ця Абрі, - знову перевів погляд на стелю цесаревич. - Така рішуча, смілива, відчайдушна... Неймовірна дівчина...

- І вродлива.

- І вродлива, - підхопив Віллі, заглибившись у свої думки і майже не помічаючи мене.

- Слухай, якщо вона така неймовірна та красива, чому б тобі не спробувати їй сподобатися? Адже вона приходить тебе допитувати...

- Лано, я не можу кидати погляд на іншу дівчину, я одружений!

- Але наш шлюб навіть не консумовано, ми цілком можемо і розлучитися. Як це робиться у вашому світі? Просто оголосити при свідках, що ми не чоловік і дружина?

Бруквілл підвівся на лікті.

- Це не так просто, як одружитися. Ти повинна тричі прийти до моїх покоїв, а я повинен тричі вигнати тебе. Після цього ми станемо абсолютно вільними.

- Я готова. Шкода, що двері замкнені, бо я б зараз тричі зайшла, і ти мене тричі вигнав. Сподіваюся, що ми організуємо це найближчим часом. Але це все формальності. Можеш починати спокушати Абрі.

- Я тобі зовсім не подобаюсь? – звів брови на переніссі темний лорд. Ось вона – чоловіча логіка.

- Ні, що ти! Ти мені дуже подобаєшся. Але я бажаю тобі щастя, Віллі!

- Не думаю, що в мене щось вийде. Я – бранець. Нещасний темний бранець...

- Якщо ти так і валятимешся на зім'ятому ліжку з видом цуценя, що отримало під зад, то, звісно, нічого не доб'єшся! Устань, сходи до ванної кімнати, причепурися, поснідай. Прибери з лиця цей вираз вселенської скорботи, посміхнись. Дивись на дівчину захопленим поглядом, роби компліменти... Та невже я мушу тебе цього вчити, темний?

- Можливо, ти й маєш рацію. У такому вигляді дівчині не вдасться сподобатися. Але це все одно нічого не дасть. Мене вб'ють раніше, ніж мені вдасться підкорити серце прекрасної шпигунки. Це тобі нічого не загрожує.

- Мені загрожує застрягти на Небесах назавжди, а я цього зовсім не бажаю. Думатиму, як організувати втечу нам з Аром.

- Ар теж не темний?

- Він мій друг із Землі. Захочеш, прихопимо тебе. Навіть якщо не в Пекло, то в наш світ, звідти вже до рідного дому якось дістанешся.

- Так... Може, я й у Пеклі нікому не потрібен, але й загинути у розквіті років не хочу.