Глава 26. На небесах. 4.

Абрі замовкла, уважно дивлячись на мене і чекаючи, напевно, бурхливої ​​реакції, сліз, сопель і гарячої подяки.

- Значить, мені слід подякувати тобі за порятунок? – обережно перепитала я.

Абрі розпливлася в посмішці.

- А чому ви нас не висадили на Землі? – насупила я брови.

Посмішка сповзла з лиця світлої, зрозуміла, що подяки від мене навряд чи дочекаєшся. Та яка, до біса, подяка? Ми були добре влаштовані: Артем - темний лорд, я - дружина цесаревича. А тут ми хто? Ніхто! Та ще й незрозуміло, з якими цілями нас викрали, щоб там ця «руда» не розповідала про альтруїзм. Не надто я їй довіряю, тобто, зовсім не довіряю.

- Лано, люба... Хіба ти не щаслива опинитися на Небесах за життя? В нас тут добре, повір!

- А як щодо свободи волі? Ви нас запитали, чи треба рятувати нас? Ви поцікавилися, чи ми хочемо на оці ваші Небеса? Якщо й захочемо, то це буде у віддаленому майбутньому, поки що у нас і на Землі є чим зайнятись! Я хочу на Землю!

Абрі дуже засмутилася:

- Ти просто не розумієш, Лано... Ось подивишся, як ми живемо - і відразу передумаєш. Наше життя – мрія для кожного мешканця Землі!

- То я зараз у раю? А ти – ангел?

- Ні, - зніяковіла дівчина. – Це не рай. Це перші Небеса, місце, де мешкають світлі. Це наша раса, ми не ангели і не архангели, і зовсім не святі. До цих – вище. Рай, Валльгалла, Едем, притулок для душ, це теж вище, тут все більш матеріально, хоча матерія і набагато тонша, ніж на Землі. Усього Небес сім, як і сім кіл Пекла. Але їх не варто уявляти саме як яруси. Це, швидше за все, інші, більш розширені виміри, надбудови. Якось так...

- А з Пеклом що не поділили?

- У нас різні ідеології.

- У нас теж, вважай, у кожній країні своя ідеологія, але це не заважає подорожувати, розширювати світогляд, спілкуватися, знайомитися з іншими традиціями, віруваннями, переконаннями...

- У вас теж воєн вистачає, не треба хвалитися. Причому справжніх, кривавих.

- Повір, народ, у своїй більшості, не хоче війни, ні під яким соусом. Але захищати свої інтереси доводиться…

- Ми також не хочемо війни! Тому я й викрала ключ від переходів, щоби темні не змогли напасти на нас несподівано!

- Але ж ви й Бруквілла забрали? Ви думаєте, що викрадення цесаревича не викличе війни? Це коли ви юного Ара викрали, то вам ще зійшло це з рук. Все ж він не з правлячої сім’ї, і у черзі наслідування знаходиться за синами цесаря Вугріна. Може, той ще й радів, що позбудеться родича, який виросте і може надумати захопити трон собі, минуючи чергу. Знаючи його бабцю, леді Грителлу, я навіть не здивувалася б, коли б вона сама не спонукала онука до активних дій. Та зараз цесар зробить усе, щоб повернути сина! Немає ключа – новий прохід проб'ють, щось придумають, не сумнівайся!

Абрі похмуріла:

- Бруквілл Локербрухент здався мені найкращим варіантом, щоб узяти його в полон... Адже він завжди виступав проти батька, не дотримувався законів і традицій. Навіщо Вугріну потрібний такий спадкоємець?

- Щось ви тут, на Небесах, інших взагалі за людей не вважаєте. Яким би не був молодший цесаревич, але він син Вугрина Темного, і цесар не дозволить своєму синові залишитися в полоні у світлих! Та він каменя на камені (або у вас треба говорити: хмари на хмарі) не залишить від ваших небес, якщо не вдасться повернути Віллі! Навіщо, до речі, він вам знадобився?

- Бруквілл все ж таки – молодший цесаревич, і знає палацові таємниці, як Пекло охороняється, які ресурси має, наскільки велика армія і що має на озброєнні... Ми хотіли лише... розпитати цесаревича і відпустити.

Я скептично хмикнула.

- Він хоч живий ще після ваших розпитувань?

- Звичайно, живий і здоровий. Я особисто була присутня на допитах. Ми його не катували, хоч він і стверджує, що нічого не знає.

- Це може бути правдою. Віллі не розраховував, що йому колись потрапить влада до рук, і справді був далекий від політики... Я зможу його побачити?

- Так, звичайно, Лано.

- А Артема?

- Звісно.

- І ви нас з Артемом відпустите на Землю?

- Зрозуміло, що відпустимо, якщо ви не побажаєте залишитися! Але трішки пізніше. А поки що на вас чекає відпочинок, знайомство з пам'ятками, святковий прийом у короля.

- У вас тут і король є?

- А як же? Його Величність Розумін Перший. Його дружина – Світла Малиїна. У них двоє дітей, син - королевич Світломіл Благородний, і... дочка... Я, Абріелла Прекрасна.

- То ти принцеса? - здивувалася я.

- Королівна, якщо точніше. І що?

- І як же ти, королівна, стала шпигункою у ворожому стані?

- А ти думала, що я повинна була в палаці сидіти, у віконце дивитися, трояндочки вишивати та романи про лицарів у блискучих обладунках читати? Втім, мої батьки на початку теж так думали. Але прорахувалися, я здобула кращу освіту вдома, потім втекла і вступила до школи таємних агентів. Так жити значно веселіше та цікавіше. Батьки мене відшукали, але з моїм вибором змушені були змиритись. Адже я найкраща! Найкраща у всьому, і ви могли в цьому переконатись! Нехай радіють, що королевич Світломіл – домосід. Для нього немає приємнішого заняття, як сидіти біля вікна, перегортаючи сторінки сльозливого роману, і, скажу по великому секрету: вечорами він вишиває хрестиком!