Глава 26. На небесах.

Світлана.

Десятка з півтора воїнів у сріблястому одязі обступили нас, націливши на нас свою зброю... Я протерла очі, може, мені це все лише здається? Та ні! Одного з цих таємничих воїнів я навіть пізнаю. Точніше, одну. Вона й одягнена не так, як усі, а в звичайну для цього світу довгу сукню, і руде волосся, густе, злегка хвилясте, розсипалося по плечах. Абрі, розбійниця в минулому і моя покоївка в теперішньому, що ми ще про неї не знаємо? Вона окинула поглядом нашу застиглу компанію і почала невиховано тицяти пальцем в Ара, в мене, командуючи:

- Цього забирайте. Цю також... І... ось цього, - її пальчик вказав на Бруквілла, мого щойно придбаного, але ще не використаного жодного разу чоловіка.

Воїни в сріблястому слухняно схопили нас в обійми, і канати стрімко помчали вгору, в цю брудну кашу з хмар, я тільки скрикнула і встигла.

Артем.

Та це ж викрадення серед білого дня! Із палацу темних Локербрухентів! І, наскільки я розумію стан речей, викрали нас світлі! Високий стрункий воїн обхопив мене за талію і відразу злетів до стелі. Хотів був відбиватися, але помітив, що і Світлана «підноситься» в обіймах іншого воїна. І волає не по-дитячому, тобто, матюкаючись, на чому світ стоїть. А на чому світ стоїть, я не знаю, космогонію поки що не вивчив, але вирішив, що, може, не варто заважати долі. Від світлих спуститися додому має бути легше, ніж утекти від темних. Та й Свєтку без догляду не можна лишати.

Принагідно я помітив, що вкрали і новоявленого чоловіка Свєтки, цесаревича Бруквілла. Ось його варто було б залишити... Нащо він здався?

А ще майнуло руде, злегка кучеряве волосся Абрі.  Звідки хоч вона тут узялася? І чому разом з нападниками?

Стіл у приймальні залишився далеко внизу, а ми мчали немов у ліфті з прозорими стінами все вище і вище. Темний тунель – і ми вискочили з-під землі у нашому рідному світі! Земля! Зупиніть, я зійду! Ми зі Свєткою зійдемо! Нам вище не треба!

Але хто ж нас слухав? Рідна твердиня залишилася далеко внизу, ліси, поля, міста зливались у райдужну масу, а ми підіймалися все вище і вище, у ватяний шар хмар. Відчуття, коли різко знижується тиск, було подібно до підйому з водних глибин на поверхню. Голова закрутилася, в очах замиготіли чорні мушки, свідомість поплила і відключилася.

Світлана.

Рідна земля зникала внизу, а ми врізалися в простір, наповнений білястою масою купчастих хмар. Мене замутило, і я знепритомніла. А коли прийшла до тями, то мені здалося, що ми продовжуємо пливти в хмарному просторі, бо навколо все було біле і пухнасте. Але незабаром я зрозуміла, що нікуди не лечу, а лежу в білому ліжку, вкрита легкою, мов пух, ковдрою. Стіни кімнатки білі, місцями опуклі, наче стьобані, підлога вкрита білим ворсистим ковроліном, двері пофарбовані в білий металік, єдине вікно з білими рамами відчинене, і вітерець весело розвіває напівпрозору білу фіранку. Ідилія.

А он там, у кутку, мабуть, камеру спостереження встановлено... Теж дратівливо біла. Я спустила на підлогу босі ноги, помацала одягнуту на мене довгу білу сорочку... Так, хлопці, якщо ви мої джинси та кросівки викинули, то я вам не заздрю. Сподіваюсь, у вас вистачило кмітливості не будити в мені звіра... І я помахала рукою, дивлячись у камеру. Точно, кімната під наглядом, бо майже одразу ж двері відчинились і увійшла дівчина. Це буде зайвим, якщо я скажу, що вона була вся в білому? Легка багатошарова сукня з краями, що розлітаються, і довгими широкими рукавами. Довге хвилясте волосся розсипалося по плечах і спині. Руда Абрі? Тільки не руда зовсім, а платинова блондинка!

- Абрі?!

- Так. – Дівчина легко подолала кілька кроків до мого ліжка та поставила на столик прозорий графин із соком.

Сама вона сіла на пуф, витягла довгі ноги в легких черевичках і запропонувала з невинною усмішкою:

- У тебе, напевно, зібралося чимало запитань, Світла Лано? Можеш запитувати.

- А знаєш що, давай ти сама мені все розкажеш, а тоді, цілком імовірно, у мене й виникнуть запитання.

Їх у мене цілий мільйон, тільки ось не знаю, з якого почати.

Руда Абрі... Тьху ти, як же тепер її називати? Може, платиновою? Так от, моя колишня покоївка, яка, втім, так і не встигла приступити до своїх обов’язків покоївки, легко здвигнула плечима і погодилася:

- Добре. Почнемо з того, що я, як ти вже зрозуміла, світла.

- Угу, - я кивнула. Важко було б не здогадатися. – Продовжуй.

Абрі кахикнула, трохи посовалась на пуфику і продовжила:

- Я – світла, це тебе вже не дивує. Так само я не скажу нічого нового, якщо нагадаю про постійні конфлікти між темними та світлими. Щоправда, у свій час справа йшла до встановлення миру, ми навіть почали відвідувати один одного по туристиці. Але одного разу Пекло наглухо закрило всі проходи і довгі роки ми навіть не знали, що там відбувається. Раптом темні під прикриттям готують масове вторгнення на Небеса? Потім ми навчилися засилати шпигунів, використовуючи вимір, що знаходився між нами - Землю. Це було дуже непросто. Далеко не кожному це вдавалося, агентів довго готували. А ще слід було розрахувати точно місце і час, коли грані між світами тоншають… Та не буду вдаватися до подробиць. Мене відібрали в школу таємних агентів ще в підлітковому віці. Так я перетворилася на Темну Абрі, і вирушила до Пекла, щоб відшукати ключ. Мені вдалося втертися в довіру до темних і навіть потрапити до кола знаті. Я була представлена ​​до двору, самому Вугрину Темному і невдовзі стала його коханкою. Маю сказати, що він і не здогадувався, що я зі світлих. Ставши близькою до цесаря, я стала вхожа не тільки в його спальню, а й у кабінет, підглянула код на сейфі і викрала ключ. Тільки от використати його та відкрити прохід додому я не встигла. Мабуть, якась сигналізація, про яку я не знала, на сейфі була встановлена. Нагрянули охоронці, і мені ледве, використовуючи певні досягнення нашої цивілізації, вдалося втекти. Але я застрягла в Пеклі. Хоч у мене був ключ, але всі проходи знаходились на території особистих володінь цесаря, цесаревичів та їхніх найближчих родичів Локербрухентів. Вугрін Темний зрозумів, що його коханка насправді – світла шпигунка, і що це я поцупила ключ, і оголосив на мене полювання. Тому мені довелося на якийсь час піти в ліси, так би мовити, в підпілля. І «перетворитися» на руду. Так я промишляла то спокушаючи і обдурюючи мандрівників, то «чесним розбоєм», поки на моєму шляху не опинилися ви з Аром. Я, звісно ж, відразу здогадалася, що ніякі ви не темні зі світлою, а звичайні жителі Землі. І зрозуміла, що підете на все, аби добратися до переходу, тому вирішила йти за вами. Ви шукали перехід, але не знали, що без ключа не зможете ним скористатися, а в мене був ключ. Особливо мене потішило, коли стало відомо, що твого друга вважають за зниклого колись спадкоємця Локербрухентів. Я вчасно поквапилась, доставивши вас найближчим шляхом до багатостраждальної «бабусі» і напросилась до тебе в покоївки. А далі вже все само собою склалося. Супроводжуючи тебе, Лано, я отримала можливість, якої не мала до цього часу. Коли леді Грителла зібрала вас усіх у своєму кабінеті, я зрозуміла, що можна не просто піти, а піти з користю. Опинившись під час балу в палаці Локербрухентів, я знайшла прохід, вирушила на Небеса, а потім повернулася, тільки вже не одна. Оперативна група світлих захопила тебе і Ара, не лишати ж вас на розтерзання темним! Адже рано чи пізно, але вони здогадалися б, що твій друг зовсім не зниклий колись Ар Темний. А закінчити своє життя на пласі чи на багатті – повірте, це погана справа.