Глава 25. Борджіа відпочивають.

Світлана.

- Як дивно пахне це вино! Зовсім як той компот, яким мене напередодні приспали...

Ух, що може наробити одна лише фраза! Гості схопилися, Бруквілл так стукнув келихом об стіл, що рожева пляма розпливлася по білій скатертині, Слоумін просто відсмикнув злякано руку, а сам цесар Вугрін Темний демонстративно виплеснув вино через плече. Тільки я ніжно обіймала келих, намагаючись зрозуміти, що ж я такого сказала, Артем застиг, ледве торкаючись краєм келиха губ, а леді Грителла Локербрухент навмисне сьорбнула трохи вина, протерла серветкою куточок рота і розчаровано пробурчала:

- Шкода, шкода... Таке гарне вино пропало дарма...

- Тітонька! Ви хотіли нас отруїти?! - вигукнув гнівно цесар, втупившись у стару леді, що пропалює наскрізь поглядом.

- Чому б не спробувати, - байдуже здвигнула плечима стара, наче її викрили в тому, що вона злегка пересолила головну страву, а не в тому, що зібралася відправити на той світ усю рідню. — Чудова була ідея: одним махом позбутися вас, царствених лохів, і посадити на престол мого єдиного рідного онука, який у списку наслідування записаний аж за цим придурком Бруквіллом.

Молодший цесаревич аж квакнув, почувши таку характеристику, втім, промовчав.

- Та ні, це жарт! – відставив нарешті келих Артем. - Бабуся, тобто, леді Грі, скажіть їм! Адже ви не могли отруїти вино, яке налили і собі, і мені...

- Звичайно, жарт, - кивнула стара.

- Тоді випийте ось це! - Цесар підсунув леді Грителлі  свій келих.

Леді ввічливо відсунула вино:

- Дякую, не хочу.

- І чому ж? – єхидно запитав Вугрін.

- Отрута, яку я підібрала, зазвичай осідає на дні пляшки. Тому мені, та й тобі, мій любий Аре, - усміхнулась мені бабуся, - налили першим. Нам загрожувало не більше, ніж сонливість та невеликий розлад шлунка, зате наші гості нічого не запідозрили б, якби не занадто розвинений нюх у цієї, - кивнула вона в мій бік, - світлої.

Та звичайний нюх, просто в нашому світі стільки запахів: парфуми, косметика, приправи, що без цього ніяк. Але, все ж таки, і я не могла повірити в таку підступність з боку знатної літньої дами.

- Але ж це був запах снодійного, не отрути! – вступилася за стару. – Так, я заснула так міцно, що нічого не чула і не відчувала. Та й опісля було мені кепсько. Але ж я не померла. Ось вона – я. Жива й здорова! Чи я чогось не розумію?

- Отрута діє не миттєво, цесар зрозумів би, що його отруїли, і встигнув би дати наказ нас з Аром стратити, - спокійно пояснила леді Грителла, - а так мої дорогі царські родичі заснули б непомітно, а уві сні безболісно віддали кінці. Адже я не варвар якийсь – завдавати біль.

У голові не вкладалося. Не варвар? Монстр. Отруйниця. Сімейка загальновідомих з історії отруйників Борджіа відпочиває, а авантюристка міледі з «Трьох мушкетерів» з досадою кусає лікті. Куди їм до Грителли Темної? А та сиділа і, як ні в чому не бувало, копирсалася у тарілці виделочкою.

- Тітонько! - з жахом дивився на неї цесар. - Ви настільки безсердечні?! Я знав про ваші пригоди в молодості, про участь у спробі перевороту, але так холоднокровно підлити отруту своїм родичам та ще й у своєму власному будинку! Адже останній собака у місті зрозумів би, хто отруїв правлячу сім'ю!

- То й що? - стара, і правда, здавалася статуєю холоднокровності. - Так, всі б здогадалися, але змінити нічого б не змогли. Наступний у списку на спадщину престолу – Ар Темний. Все згідно із законом.

- А зараз... Чому ви зараз такі спокійні? Тюремні катівні вас не лякають? Я можу негайно наказати відправити вас і вашого онука на довічне ув'язнення!

- Ой, - махнула рукою леді Грителла. - Ти посадиш у сиру в'язницю стару бабусю з прогресуючим радикулітом, та ще й сліпу, Вугріне? Не сміши. А бідолаху Ара і зовсім нема за що карати, що він не був у курсі і так видно по його ошелешеній розгубленій фізіономії. Хлопчик щойно повернувся до нашого суспільства і до палацових інтриг не звик.

Я перевела погляд на друга. М-да, його фізіономія, і справді, була надто промовистою...