Глава 19. Леді Грі - 2.

Світлана.

Коли стара повернулася в мій бік, мені здалося, що вона просто пронизує мене крізь свої чорні окуляри рентгенівськими променями і прекрасно бачить, що все – брехня. Навіть холодок побіг по шкірі і я здригнулася. Уявляю, якою штучкою була ця леді у молодості. Мабуть, міледі з «Трьох мушкетерів», порівнюючи себе з темною, плакала б гіркими сльозами, бо не дотягує. Хоча, чому це я так упереджена? Може, Грителла – звичайна літня жінка, самотня та нещасна? Тільки от чуйка моя твердить про інше. Гаразд, поки вона начебто до нас налаштована позитивно, а нам у неї довго затримуватись і не варто. Знайти прохід на Землю – і вуаля! Лише нас і бачили.

Я дозволила манірному чорту в лівреї провести мене до кімнати, невеликої, але акуратної, гостинної, привітної, і... з ґратами на вікні. Не довіряють світлій у темному палаці, ох, не довіряють... Нехай, не надто мені ваша довіра і потрібна, аби годували добре. А то я сьогодні сніданок проспала, обідали так швидко, що мало не вдавилася і не надто ситно. «У бабки наїстеся», - сказала тоді Абрі, підганяючи мене з Кротиком.

- Так, любий, нехай мені вечерю принесуть якнайшвидше. І подвійну, ні, потрійну порцію! І солодке! - звеліла я слузі, прикриваючи двері.

Тепер насамперед у душ. О, тут чудова ванна! І гаряча вода! Можна буде залягти годинки на дві... після вечері. А поки що по-швидкому змию дорожній пил, я не надто брудна, на заїжджому дворі добре викупалась у лазні, віддираючи від себе засохлі рештки кладки скракенів.

Я пішла сполоснутися і вже з ванної почула, як відчиняються двері.

- Поставте їжу на столик! – крикнула. - Я скоро вийду!

- Не метушись! – почувся голос Артема. - Це я.

- А, добре, почекай, я буду готова за десять хвилин.

- Ага, не поспішай, - під вагою чоловічого тіла рипнув стілець. - А в тебе тут нічогенько, затишно. Ґрати фігурні на віконці. У мене, звісно, покої просторіші будуть, та й ґрат немає.

- Ти ж онук господині, як-ніяк. А я хто?

- Та все нормально, Світлано! Тебе прийняли, як гостю. Скоро знайдемо місце переходу і...  ти зможеш повернутись додому.

Ми заздалегідь домовилися, що розмовлятимемо в палаці, немов Артем – справжній онук леді Грителли. А раптом у них тут всюди пристрої для підслуховування напхані?

Двері знову відчинилися, і я почула характерне цокання посуду.

- Що, вечерю принесли? - занепокоїлася.

- Ага.

- Гей, там на одного розраховано! Не здумай з'їсти мою їжу! Тобі, мабуть, значно кращу принесуть у покої!

- Та не турбуйся ти так, Свєт, що я, без поняття, чи що? Просто прийшов подивитися, як тебе влаштували. Нормально, лише далеко від моїх покоїв. Довелося слугу брати в провідники, щоб знайти твою кімнату.

Думка про те, що моя їжа без нагляду, спонукала мене прискоритись із купанням і через пару хвилин я вже вийшла з ванної. Шлунок аж підскакував у передчутті. А нумо подивимось, як тут у темних лордів годують?

Під кришкою у вигляді півсфери опинилася тарілка із супом, під іншою – друга страва, кубики різних кольорів невідомо чого під соусом невідомо із чого. Поруч стояла тарілочка з хлібом, блюдо з фруктами, схожими на груші, тільки фіолетового кольору, склянка та глечик із якимось напоєм. М-м-м-м-м. Порції великі і пахне приємно!

А цей гад щось крадькома дожував! Не втерпів-таки, спер шматочок моєї їжі! Але я промовчала. Порції такі, що хоч би подужати. Я підсіла до столика і з насолодою потягла до рота ложку із супом. Незвично... Оригінально... Неоднозначно... Загалом, можна їсти. Поки я розправлялася з супом, Артем ухопив глечик:

- Я тільки трішки компотика... Горло пересохло.

Чоловіки. Як прийдуть, так і намагаються з'їсти і випити, що тільки можливо. Гаразд, друг все ж таки. Якщо залишуся без компоту, піду до нього спустошувати його запаси.

- Гей, налий і мені! - підсунула я склянку.

Компот був трохи терпкий, з приємним солодкувато-кислуватим присмаком. І прохолодний, приємний для спеки, яка тут постійна, але цілком терпима. Це вам не спека від палючого сонця. Я навіть, мабуть, могла б жити в такому кліматі.

Щось трохи закрутилася голова. Від утоми, напевно, все ж таки ми з дороги...

- Цікаво... - почав говорити Артем, але раптом хитнувся, зі стуком опустив на столик глечик. - Щось мені... - Він ухопився рукою за комір, неначе йому не вистачало повітря, і раптом осів на ворсистий килим. - Свєтко...

Та що ж сталося? Артем так і не договорив, упав на спину і завмер, відкинувши голову назад. Компот був отруєний? І це мене збиралися отруїти! Недарма нам їжу принесли окремо до кімнат! Я підскочила до друга, впала на коліна, ледве справляючись із запамороченням, приклала руку до грудей. Серце б'ється... Треба покликати на допомогу. Але підвестися вже не змогла. Адже я теж пила цей чортів компот! Зі стоном моя голова опустилася на груди Артема, в очах все пливло, повітря не вистачало. Я зробила відчайдушний вдих, і байдужа темрява застелила все довкола.