Глава 19. Леді Грі.

Артем.

Стара, що стояла переді мною, виглядала грізною. Пряма, як палиця, суха, як вобла, велична, мов самка кондора. Вона обмацувала мене своїми довгими чіпкими пальцями, схожими на пташині лапки. Спочатку плечі, груди, потім перейшли на обличчя. Навіть схилилася до мене і понюхала.

- Ар... Темний Ар... Ти пахнеш не так, як у дитинстві. Це не дивно, стільки років прожити у ворожому світі... Ти такий великий! Незвично... Але ти гарний!

Я не перебивав, хай стара виговориться. Не заявила одразу, що самозванець, отже, є надія, що прийме.

- Тобі багато лиха довелось пережити, мій хлопчику... Але тепер все буде добре.

- Кх... Так, леді Грителла, - прочистивши горло, сказав хрипко я.

- Можеш називати мене по-родинному, леді Грі.

Хм, по-родинному... Не бабуся чи бабуня, а леді Грі. Гаразд, здається, і це є найбільшим визнанням мене, як свого родича.

- Так, леді... Грі.

- Уявляю, який ти змучений... Тобі слід відпочити. Зараз мої люди проведуть тебе до твоїх покоїв, ти зможеш прийняти ванну, переодягнутися. Так, з тобою, як мені сказали, світла?

- Світла Лана, - кивнув я. - Саме вона допомогла мені втекти і повернутися на батьківщину, але сама застрягла у Пеклі. Тепер ми маємо допомогти їй, чи не так, леді Грі?

- Поговоримо про це пізніше, - піджала тонкі губи Сталева Леді. - Для світлої також підготовлена ​​кімната. Насамперед вам слід відпочити. Вечерю подадуть прямо у кімнати, про справи говоритимемо завтра.

Леді Локербрухент навіть поцілувала мене в лоба на прощання, тож, думаю, все складається просто чудово!

Світлана.

Коли стара повернулася в мій бік, мені здалося, що вона просто пронизує мене крізь свої чорні окуляри рентгенівськими променями і прекрасно бачить, що все – брехня. Навіть холодок побіг по шкірі і я здригнулася. Уявляю, якою штучкою була ця леді у молодості. Мабуть, міледі з «Трьох мушкетерів», порівнюючи себе з темною, плакала б гіркими сльозами, бо не дотягує. Хоча, чому це я так упереджена? Може, Грителла – звичайна літня жінка, самотня та нещасна? Тільки от чуйка моя твердить про інше. Гаразд, поки вона начебто до нас налаштована позитивно, а нам у неї довго затримуватись і не варто. Знайти прохід на Землю – і вуаля! Лише нас і бачили.

Я дозволила манірному чорту в лівреї провести мене до кімнати, невеликої, але акуратної, гостинної, привітної, і... з ґратами на вікні. Не довіряють світлій у темному палаці, ох, не довіряють... Нехай, не надто мені ваша довіра і потрібна, аби годували добре. А то я сьогодні сніданок проспала, обідали так швидко, що мало не вдавилася і не надто ситно. «У бабки наїстеся», - сказала тоді Абрі, підганяючи мене з Кротиком.

- Так, любий, нехай мені вечерю принесуть якнайшвидше. І подвійну, ні, потрійну порцію! І солодке! - звеліла я слузі, прикриваючи двері.

Тепер насамперед у душ. О, тут чудова ванна! І гаряча вода! Можна буде залягти годинки на дві... після вечері. А поки що по-швидкому змию дорожній пил, я не надто брудна, на заїжджому дворі добре викупалась у лазні, віддираючи від себе засохлі рештки кладки скракенів.

Я пішла сполоснутися і вже з ванної почула, як відчиняються двері.

- Поставте їжу на столик! – крикнула. - Я скоро вийду!

- Не метушись! – почувся голос Артема. - Це я.

- А, добре, почекай, я буду готова за десять хвилин.

- Ага, не поспішай, - під вагою чоловічого тіла рипнув стілець. - А в тебе тут нічогенько, затишно. Ґрати фігурні на віконці. У мене, звісно, покої просторіші будуть, та й ґрат немає.

- Ти ж онук господині, як-ніяк. А я хто?

- Та все нормально, Світлано! Тебе прийняли, як гостю. Скоро знайдемо місце переходу і...  ти зможеш повернутись додому.

Ми заздалегідь домовилися, що розмовлятимемо в палаці, немов Артем – справжній онук леді Грителли. А раптом у них тут всюди пристрої для підслуховування напхані?

Двері знову відчинилися, і я почула характерне цокання посуду.

- Що, вечерю принесли? - занепокоїлася.

- Ага.

- Гей, там на одного розраховано! Не здумай з'їсти мою їжу! Тобі, мабуть, значно кращу принесуть у покої!

- Та не турбуйся ти так, Свєт, що я, без поняття, чи що? Просто прийшов подивитися, як тебе влаштували. Нормально, лише далеко від моїх покоїв. Довелося слугу брати в провідники, щоб знайти твою кімнату.

Думка про те, що моя їжа без нагляду, спонукала мене прискоритись із купанням і через пару хвилин я вже вийшла з ванної. Шлунок аж підскакував у передчутті. А нумо подивимось, як тут у темних лордів годують?

Під кришкою у вигляді півсфери опинилася тарілка із супом, під іншою – друга страва, кубики різних кольорів невідомо чого під соусом невідомо із чого. Поруч стояла тарілочка з хлібом, блюдо з фруктами, схожими на груші, тільки фіолетового кольору, склянка та глечик із якимось напоєм. М-м-м-м-м. Порції великі і пахне приємно!

А цей гад щось крадькома дожував! Не втерпів-таки, спер шматочок моєї їжі! Але я промовчала. Порції такі, що хоч би подужати. Я підсіла до столика і з насолодою потягла до рота ложку із супом. Незвично... Оригінально... Неоднозначно... Загалом, можна їсти. Поки я розправлялася з супом, Артем ухопив глечик:

- Я тільки трішки компотика... Горло пересохло.

Чоловіки. Як прийдуть, так і намагаються з'їсти і випити, що тільки можливо. Гаразд, друг все ж таки. Якщо залишуся без компоту, піду до нього спустошувати його запаси.

- Гей, налий і мені! - підсунула я склянку.

Компот був трохи терпкий, з приємним солодкувато-кислуватим присмаком. І прохолодний, приємний для спеки, яка тут постійна, але цілком терпима. Це вам не спека від палючого сонця. Я навіть, мабуть, могла б жити в такому кліматі.