Глава 18. Авантюристи.

Світлана.

Я додивлялася свій солодкий сон, у якому ми з університетськими друзями йдемо по залитій сонцем набережній, юні, веселі, безтурботні... Краса! Навчалася б ще сто років! А то тепер думай, шукай місце роботи, а там будуть нові турботи, справи, відповідальність... Насолоджуйся! Насолоджуйся, найкраща на світі дівчина, хоча би у сні!

- Свєтка!

Ну от. Хоч колись вдасться виспатися так, щоб тебе не розбудив чортів будильник чи крик якогось ненормального? Я ліниво розплющила одне око. І хто ж тут у нас такий бадьорий? І кому ж це не спиться вранці? Я зиркнула на годинник, що висів на протилежній стіні. Стрілки наближалися до обіду.

- Світлана! Абрі зникла!

І ​​хто б сумнівався? Це мій найкращий друг Артем не дає мені спокою. Та що ж він такий нервовий?

- Свєтко! Ти мене чуєш?

- Та чого ти мітингуєш, Кротику? Абрі нас не покине, тому що ми з тобою зараз для неї  не люди, а два товсті гаманці із золотими монетами. Вона вирушила домовлятися за викуп із бабкою Ара Темного. А ми могли б ще спокійно поспати, якби ти не репетував, як кіт, якого везуть на кастрацію.

- Світлано! Навіщо ти так? – з докором запитав Артем, втім, це було риторичне запитання, яке не потребувало відповіді. - Абрі не залишила б нас самих, побоялася б, що ми втечемо. Вона не дурепа.

- Правильно, вона не дурепа. Одяг, який ми ввечері відіслали пральні, нам ще не принесли, а голяком бігти - це якось дивно. До того ж, навіщо нам тікати, якщо нас із усіма зручностями, із забезпеченням харчування, ночівлі та розважального шоу зі скракенами, доставляють саме туди, куди ми й збиралися? Нам залишається лише розслабитися та отримати задоволення. І чого тобі не спиться?

- Подивись, де сонце.

- Де сонце, а де я? У сонця робочий день почався, так що воно викладається на роботі, а у мене – вільний час для особистого користування, в який я збиралася виспатись. Це раз. І ти, видно, забув, що ми під землею і сонця тут не видно? Це два. От шпурнула б у тебе подушкою, якби їх було хоч дві. Нічого, я ще помщуся, потім, коли тобі буде снитися самий еротичний сон...

- А-а-а… Тобі снився еротичний сон? Не зі мною у головній ролі часом?

- Ні, Кротику! Ти мені лише у нічних жахах являєшся! І не снився мені еротичний сон! – Я таки жбурнула в товариша подушку, правда, він встиг відхилитись. Тренований. - Мені снився універ, друзі, наші розваги. Те, чого мені тепер так не вистачатиме…

- А-а-а… Коли так, вибач.

- Вибачення не прийнято! Я багато чого можу пробачити, але не коли мене будять без будь-якої причини! - Я демонстративно відвернулася, підгорнула під себе подушку, яку подав Кротик, і натягнула тонке покривало по самі вуха.

Артем.

Світлана, як завжди, у своєму репертуарі. Сердиться на мене за те, що я її розбудив, відвернулася, дметься. А скільки можна спати? Час вже до обіду наближається. Щодо сонця, то я протупив, звісно. Тут Свєтка права, що буває досить рідко.  Та сьогодні у неї якесь просвітлення. Її пояснення щодо Абрі теж здається логічним, дійсно, руда щось з вечора казала, мов, прикупить вранці конячку і поїде до леді Грителли на прийом. Тоді чому її досі немає? Це так далеко? Чом я не уточнив учора? І скільки нам чекати? Взагалі вже й поснідати давно час. Чи, швидше, пообідати...

Я замотався в покривало і визирнув у коридор, раптом, на дверях вже висить чистий і сухий одяг? Ні, не висить. Довелося повертатись у ліжко. Гаразд, використаю вільний час для роздумів. Досі я якось не думав про майбутню зустріч із «бабкою», але вона вже на носі! Потрібно буде ввести в оману літню жінку, що саме по собі не дуже шляхетно та чесно. Але що вдієш? Питання виживання в Пеклі стоїть на порядку денному на першому місці.

Світлана.

Я таки примудрилася ще заснути! Щоправда, вже без сновидінь, але досить міцно. Розбудила мене вже Абрі, і час знов помчав, мов навіжений. Абрі повернулася від Сталевої Леді з невеликим завдатком, кіньми та обіцянкою, що її відшукають і повісять на міській площі, якщо вона обдурить. Погрози руда не дуже боялася, вона знову була в образі худорлявого замурзаного хлопця. Коли вона знову стане красунею з полум'ям у волоссі, ніхто її навіть не запідозрить. Але вона й не збиралася обманювати стару, адже більшу частину викупу Абрі ще не отримала, а дзвінке золото для неї – головне.

Зрозуміло, що стара Локербрухент жадала якнайшвидше побачити зниклого онука, бо скакуни були просто неймовірні і мчали ми, мов на крилах. Я прокинулась лише наполовину, тому майже не помічала навколишніх пейзажів, поки ми не наблизилися до палацу. Тут я сказала ємне "Ах!"

Палац тагнувся тонкими вежами в небеса, вірніше, до склепіння цієї величезної підземної порожнини, де знаходилось Пекло. Він був облицьований рожевим мармуром (або іншим, невідомим мені каменем) і здавався казковим. Відблиски від небесного склепіння і від самого палацу зливалися, об'єднуючись у легке сяйво на кшталт північного, але напівпрозоре, наче намальоване акварельними фарбами. Точніше, здавалося б намальованим, якби воно було нерухомим. Але ні, сяйво ніби пульсувало, дихало, жило власним життям. Коротше, краса неймовірна.

Не встигла я відійти від вражаючого видовища, як опинилася всередині палацу, у приймальному залі, де стіни, підлога і стеля продовжували мерехтливу гру рожевих відтінків. Навіть меблі та трон були з рожевого кварцу, теплого на вигляд, напівпрозорого, що зберігає у своїх глибинах загадкові тіні. Біля трону стояла досить висока та струнка для свого віку леді Грителла. Тонкі губи, різкі складки біля рота і на лобі, тонкі висохлі пальці, якими вона зараз стискала плечі новоявленого «онука». Сліпі очі старої прикривали чорні окуляри. Дорога сукня проти мого очікування була темно-бордовою, із сріблястими іскрами, довгим  подолом  вона підмітала і так чисті підлоги. Фух, добре, бо я вже в шоці від переважання рожевого кольору у темних володіннях.