Глава 17. Гніздо 2.

Світлана.

Я обдарувала рятувальників убивчим поглядом. Добре, хоч повз не пройшли, мотузку кинули, а то могли б зовсім про мене забути. Мов, втратили одну людину з трьох, цілком допустимі втрати. А ні, як же я забула, адже за мене золотом повинні заплатити, хто ж мені померти дасть, зрозуміло...

Боже! Яка ж я брудна! Вся в слизу якомусь... Так, а мої бідні покусані щиколотки? Я відповзла подалі від ями, бо ноги ще не тримали, і кинулась розглядати поранення. Так і є! Декілька довгих кривавих подряпин у наявності! Добре, хоч неглибоких, житиму. Втім, після укусів диких звірів слід робити щеплення від сказу. А тут, мабуть, про таке й не чули... Ой, матінко! На очах виступили сльози, вмирати від сказу в чужому світі не хотілося...

- Візьми, протри соком.

Я підвела голову. Руда простягала мені пучок якоїсь трави, що нагадував подорожник.

- Це що таке? Воно хіба захистить мене від сказу? - Взяла я траву, підозріло принюхуючись.

- Від сказу – ні, але швидко загоює ранки.

- Тоді прощавайте... - розчаровано пробурмотіла я, заплющуючи очі.

 Цікаво, від сказу швидко вмирають? Точніше, зовсім навіть не цікаво.

- Гей, ти чого? - почала мене трусити руда. - У тебе лише кілька подряпин!

- Зроблених недезінфікованими зубами юних нещеплених скракенів...

- Зроблених гострими краями яєчної шкаралупи, - поправила мене Абрі. – У цю пору року скракени у яйцях живуть у вигляді нежиттєздатних зародків, тож покусати тебе вони ніяк не могли.

- Справді? – Я передумала вмирати. – Що ти там казала про пору року? Можна більш детально?

- Ну... - трохи зніяковіла розбійниця. – У скракенів життя поділено на досить точні періоди. Коли самки риють ями і відкладають яйця, навіть найзапекліший бандит сюди не сунеться. Потім, поки кладка зріє в теплій землі, скракени на поверхню не виходять, вони вважають за краще жити в прохолодних печерах. Тобто три місяці, доки не почнуть вилуплюватися малюки, тут перебувати абсолютно безпечно. Люди та чорти спеціально приходять, щоб шукати гнізда. Спочатку яйця можна навіть у їжу вживати, потім просто знищують кладки. Але все одно десь загубиться пара-трійка гнізд, через що цей вимираючий вид, ніяк не вимре.

- Це означає, - зрозуміла я, - що й на тому боці нам нічого не загрожувало?

- Та так…

- І ти навмисно залякувала нас, щоб ми не втекли?

- Краще так, ніж знов виловлювати вас по лісах.

- Все! Ти мені не подруга!

- Та годі, не ображайся! Он, Ар Темний не ображається, а ти, Лано Світла, така уразлива. Добрішою треба бути. Прощати своїх близьких!

Ні, дорогенька, я тобі такої брехні не забуду…

Артем.

Поки дівчата сперечалися, я тихо радів, що все обійшлося. Перевал позаду, скракени також. Сподіваюся більше в цьому житті з ними не зустрічатися. Світлана, головне, жива і ціла. Найбільше я за неї турбувався. Здається, можна видихнути. Тільки як ми продовжимо подорож, коли в нас не залишилося ні їжі, ні води? А я вже й пообідати не проти...

- Дівчата! Дівчатка, закінчуйте сваритись. Нам потрібно триматися разом. Світлано, справді, нічого ж не сталося. Всі живі-здорові, значить, час у дорогу. Абрі, далеко до найближчого поселення? Бо ми ж усі наші запаси згодували клятому скракену, якщо ви не помітили. Ні поїсти нема чого, ні попити…

- Від голоду померти не встигнеш, - усміхнулася дівчина. – А щодо пиття взагалі переживати не варто. Тут струмків вистачає, гірських, із кришталевою, чистою, смачною водою. Тож, уперед! Нагорода чекає!

Я кинув погляд на яму з розореним гніздом. Ось так і стають тварини вимираючими завдяки людині. І сьогодні моя найкраща подруга зробила свій внесок у знищення скракенів.

А потім згадав, як ласо облизувався, дивлячись на нас, представник цих вимираючих, і відкинув непотрібні думки. Я, що, грінпісовець, чи що? Якщо цих монстриків почати охороняти, то помре вже інший рід, людський.

Струмок знайшовся недалеко, а вода в ньому, і справді, була дуже смачною. Живіт, звісно, зрадницько бурчав, але що вдієш. Людина без води може прожити лише кілька днів, а без їжі – цілий місяць. Тож, терпи, Ар Темний, терпи...

І я мужньо терпів. Десь через пару годин ми вийшли на дорогу, а ще хвилин за двадцять увійшли в селище. І не якесь там, а велике і процвітаюче, мабуть завдяки тому, що тут часто зупинялися контрабандисти. Будинки були красиві, нові, чорти виглядали заможними, задоволеними життям. У селищі знайшовся і трактир, і заїжджий двір, і навіть кілька торгових крамниць. Завбачлива Абрі зберігала золото в поясі та в численних потайних кишенях, так що оплатила для нас велику кімнату з трьома ліжками, ситну вечерю, лазню та послуги прачки. Всі ці маленькі радощі життя буквально розморили нас, і ми завалилися спати, забувши на якийсь час про всі колотнечі, які довелося пережити, та відкинувши думки про своє, поки невизначене, майбутнє.

А вранці, коли я розплющив очі, виявилося, що ліжко Абрі порожнє.