Глава 17. Гніздо.

Світлана.

Гніздо скракенів!

Я підскочила, мов обпечена, і кинулася до стінки ями, маючи намір вибратись якнайшвидше з цього жахливого місця. Але, на жаль, до верху я не діставала, а стіна обсипалася, коли я спробувала нею дертися. Під ногами знову гидко затріщала шкарлупа.

Яма була прикрита гілками і тільки в тому місці, де я провалилася, виднівся просвіт, який, втім, не дозволяв мені розглянути вміст гнізда. Та не дуже й хотілося! Мені вже здавалося, що гострі дрібні зубки впиваються в мої ніжні щиколотки і намагаються їх обгризти.

Ні, не здавалося! Я відчула пекучий біль у ногах. Тут уже я не витримала, та ніхто мене й не засудить - і заволала. І де ж друзі, які не повинні кидати тебе у біді?

Знову кинулась на штурм стіни. Ламаючи нігті, дряпала її, намагаючись утриматися. І в мене вже почало виходити! Невдовзі зачепилася за якийсь виступ ногою, підтяглася на руках, ще трохи, ще... Ще трохи - і я зможу вхопитися за край. І тут щось боляче вдарило мене прямо в лоба, звісно, я впала в гніздо, і огидний хрускіт під моїми сідницями не віщував нічого доброго. А тут ще переді мною майнула довга тонка тінь. Змія?!

- Світлано! Тримайся! Ми йдемо на допомогу! – знайомий голос Артема Кротика.

Ага, дорогий, через тебе я й втрапила у цю халепу.

Тільки зараз я зрозуміла, що по лобі мене вдарила змотана мотузка, і зовсім не змія, а саме вона розгойдувалася за півметра від мене. Здогадуюсь, рятувальники стрибати за мною в яму і витягувати нещасну постраждалу, майже з'їдену дрібними скракенами, не збираються, бо порятунок з’їдених – справа самих рук з’їдених. Та робити нічого, довелося задовольнятися мотузкою і якомога швидко прибирати свій зад від можливих замахів.

 Як ми там у школі здавали нормативи по лазінню по канату ? Раз-два... Ха! Не було на уроках фізкультури скракенів, а то я всі нормативи здавала б на «відмінно»!

Моя голова вже показалася над ямою, коли мені нарешті простягли руку. Все, вибралася!

Артем.

Свєтка-Свєтка... Що ж ти така невдачлива? Адже можна хоч трохи обережнішою бути і під ноги (чи під руки, враховуючи, що рухалися ми рачки) дивитися! Це ж треба було примудритися вивалитись із тунелю гномів так, щоб покотитися вниз зі схилу! Мало того, ти ще й у гніздо скракенів втрапила!

Висунувши голову із тунелю, я бачив, як Свєтка котилася, а потім вона раптом зникла. Я одразу здогадався, що вона потрапила до одного з гнізд, про які розповідала Абрі. Напевно, якби це було одне єдине гніздо з цього боку, то і його Свєтка б не обминула, така вже вдача. І я, не роздумуючи, кинувся навздогін. Але де вона? Я зупинився, озираючись. Начебто має бути десь поруч, але я не бачу!

Мені в спину врізалась Абрі, яка бігла схилом слідом за мною.

- Світлана!.. - тільки й зміг вимовити я, все ще задихаючись від швидкого бігу.

- Стій, зараз ми її знайдемо!

Хоч би не було пізно... Пізно! З-під землі пролунав відчайдушний крик, судячи з якого, мою подругу вже доїдають ненажерливі монстрики. Натомість я вловив напрямок. Туди! Я, нарешті, помітив зяючий отвір, куди провалилася Світлана, і збирався вже стрибати в яму, щоб витягти хоча б останки моєї подруги, як Руда схопила мене міцною рукою за плече:

- Кажу ж, стій, ненормальний! З нею нічого не станеться, повір мені! Хіба що забрудниться трохи. Допоможи краще мотузку відчепити.

Я потягнув прикріплену до пояса Абрі мотузку і, вхопившись за кінець, шпурнув її в яму. Пролунав приглушений стук, хрускіт шкаралупи і бурчання Світлани. Жива! Мотузка натяглася, мало не скинувши і мене вниз. Важка все ж таки Світлана, хоч і струнка. На допомогу мені прийшла руда, і разом ми почали витягувати потерпілу з гнізда. Ледве над поверхнею з’явилася її рука, як я схопив її і допоміг вибратися. Як і казала Абрі, Світлана була ціла, тільки брудна до жаху. Але це все дрібниці, головне, що ми її врятували! Спочатку вона навіть слова вимовити не могла після пережитого стресу, але її вдячний погляд говорив багато про що.