Глава 16. Друзів у біді не кидають! -2

Артем.

Свєтка, звісно, нас гальмувала. Але, нічого, я підштовхнув її у тісний лаз першою, так мені спокійніше. Тепер вона у найкращому становищі і має найбільше шансів на порятунок. Втім, у мене з'явилася надія, що нам усім вдасться втекти. Хід був справді дуже низьким і вузьким. Якщо дівчата вільно пересувалися рачки, то я весь час чіплявся плечима за кам'яні стіни і стукався головою об стелю. А скракен більший за мене, сподіваюся, у нього вистачить розуму не потикатися в такий тісний прохід за нами...

Не вистачило. Невже не наївся? Ззаду вже чувся характерний звук: спочатку кігті зі скреготом чіплялися за камінь, потім шурхіт, немов тягли масивну тушу, точніше, це він сам підтягувався, повільно, але вірно пробираючись за нами по підземному тунелю гномів.

Абрі скрикнула…

– Рюкзак! Скинь рюкзак! - закричали ми зі Свєткою в один голос.

Почувся стук і задоволене ухання звіра. Відкупилися на якийсь час. Але, якщо він знову нас наздоганятиме... Потрібно якось помінятися з Рудою місцями, не можу ж я закриватися дівчиною, як щитом...

Світлана піддала швидкості, почувши за спиною небезпеку. Я рвонув за нею, варто зараз не гальмувати і якомога далі опинитися від скракена. І ми прискорились як змогли.

Переживаю тепер за руду.

Тісно, дуже тісно. Тут нам не розминутися. Ось якщо прохід розшириться або ніша яка буде на шляху, тут же з Абрі поміняюсь місцями...

Світлана.

Скракен виявився завзятим. Склався, мов трансформер, і поповз слідом за нами. Абрі вже залишила йому чергову гуманітарну допомогу, а більше нічого такого, щоб допомогти голодуючим вимираючим скракенам, у нас і не було. Хіба що Артем. Жартую-жартую. Артема я не віддам. Нехай краще Рудою поласує. Повинен він, зрештою, наїстися?

Зрозумівши, що звір нас переслідує, Кротик почав рухатися швидше, і я теж прискорилась. Цікаво, ці гори колись закінчаться?

І тільки я про це подумала, як випала з тунелю. Вихід виявився прикритий густими чагарниками, тому я навіть не зрозуміла, що печера закінчилася, і вивалилася назовні. Не змогла втриматись на схилі і покотилася вниз, додаючи змученому тілу садна й подряпини. Затриматися не вдавалося, а голова почала крутитися від цього шаленого падіння. Я заплющила очі, захищаючи, зробила ще кілька кульбітів, підскочила в повітря, ударившись об валун, і приземлилася. Тільки ось земля піді мною посунулася вниз, і я гепнулась на дно ями, почувши під собою характерний звук шкаралупи, що тріщить і ламається.

Гніздо скракенів!