Глава 16. Друзів у біді не кидають!

Світлана.

Коли ми вперлися в глухий кут, Артем, буквально, сповз по стінці. Я теж, звісно, не в радості, що скракен нас знову наздоганяє, але ж не можна так розпускатися, ти ж чоловік! Я смикнула його за рюкзак:

- Віддай! - прошипіла.

Артем не одразу навіть зрозумів, чого я хочу. Зовсім поганий, дивиться в нікуди і нервово обмацує перед собою кам'яну підлогу. Поганий знак. Хоч би не збожеволів від жаху, у чоловіків така буває слабка нервова система…

- Віддай рюкзак! – я ледве стягла з нього сумку з харчами.

Артем при цьому впав на дупу і, здається, трохи приклався головою об стіну. Та дивитися, що там з товаришем дитинства не було часу. «Красунчик-монстр» вже показався з-за рогу, побачив нас, зрадів, що здобич вже нікуди не дінеться, бо мабуть вже набридло ганятися. Голосно потягнувши носом, він припав на передні лапи. Зараз нападе!

- Собачка! Гарний песик! Ти не наївся? Знову прийшов  за смаколиками? На! Візьми!

Я відкинула рюкзак у дальній кут. Скракен, радісно ухкаючи, кинувся за ним, уже знав, що там захована смакота, а я, кульгаючи, ухопила Артема за руку і потягла за собою. Він, звісно, у повному шоці, але, добре, хоч не впирався. Ми прослизнули повз звіра, майже притискаючись до стіни, і рвонули геть.

Артем.

Як на зло, я не зміг намацати жодного каменю, щоб захистити Свєтку від хижака. Що ж, закрию її своєю спиною, може, тварюка таки наїсться мене, і Світлана встигне втекти... А, може, вдавиться - слабка надія. Без бою я не здамся і, в найгіршому випадку, розлад шлунку їй забезпечу.

А тут і скракен завітав, плавним стрибком ковзнув з-за повороту і зупинився перед нами у всій своїй красі. Позер! Чи любить на здобич помилуватися перед нападом? Звір заухкав і почав присідати, готуючись до стрибка. Я вже зібрався кинутися йому назустріч, щоб відволікти від Свєтки і дати їй можливість врятуватися, як вона почала смикати мене за рюкзак. І тут мене осяяло! Можна спробувати підгодувати звіра! Серед запасів є в'ялене м'ясо, його запах приверне хижака, а я допоможу в цей час Світлані відбігти подалі, все ж таки у неї пошкоджена нога і самій їй не впоратися. А коли скракен наздожене нас наступного разу, тоді вже... тоді... тоді нехай їсть мене!

- Кидай! - прошепотів я подрузі, і вона жбурнула рюкзак у куток.

Як і очікувалося, скракен рвонув за ним. Я підхопив Свєтку і почав штовхати її до виходу з цієї пастки. Притискаючись до стіни, ми обійшли скракена, і я потяг подругу подалі від небезпечного місця. Бідолаха, бачу, як боляче їй наступати на хвору ногу, але прохід такий тісний, що я не можу стати поруч з нею. Доводиться на ходу підтримувати її однією рукою та підштовхувати другою. Тільки б її врятувати!

Світлана.

Артем чіплявся за мене, боячись відстати й загубитися, страшенно при цьому сповільнюючи рух. Але й кинути його я не можу, він мій друг! Нехай навіть такий невдачливий і безпорадний. Нічого, ми виберемося з цієї ситуації і він буде мені вдячний за порятунок. Або не буде. Я ж не раз витягувала його на Землі з різних складних ситуацій, і, думаєте, він хоч раз «дякую» сказав? Але це не важливо. Головне – врятуватися та повернутися додому. Разом.

На черговому повороті ми вилетіли прямо... на Руду Абрі.

- Де вас чорти носять?! - закричала вона. – Невже так важко триматись поруч?! І де ваші рюкзаки з їжею?!

- Вирішили підгодувати бідного голодного скракена, - відповідаю, вказуючи пальцем за спину, - а то цьому конячки не дісталося.

Абрі розуміюче кивнула і тицьнула пальцем у бічний прохід, який ми не помітили:

- Сюди! Тут вузький лаз, скракен за нами не пролізе!

Справді, в цьому проході можна було рухатися тільки рачки, але я не впевнена, що звір не полізе за нами, я бачила, як спритно рухаються його довгі ноги, і складаються, як у комахи, коли він повзе по стелі печери. Тільки робити нічого, треба використати цей шанс. І я пірнула в лаз.

- Артеме, за мною! Абрі, будеш завершальною! У тебе однієї залишився рюкзак із їжею, яким можна затримати звіра!

Збиті долоні пеком пекли, але я намагалася не звертати на них уваги і якомога швидко рухатися. Щоправда, могла б і швидше, але весь час доводилося обертатися і перевіряти, чи Артем не відстав, а то з нього станеться. Добре ще, що позаду Руда, підштовхне, якщо що. І все ж таки переживаю за друга...