Глава 15. Скракен 2.

Артем.

Коли ми кинулись тікати від скракенів, я спочатку намагався триматися за Світланою, щоб прикривати її спину. І зовсім не здивувався, коли вона розтяглася на кам'яній підлозі, в кров роздерши долоні. З її щастям... Піднявши дівчину, я не відпускав її руку і тягнув подругу за собою, але ми звернули за Рудою Абрі в бічний тунель, який був набагато вужчим і нижчим, ніж основний, мені навіть довелося пригинатися. Ясно, що удвох бігти не було можливості, і я відпустив руку Світлани. Доводилося постійно оглядатися, щоб не загубити її. І все ж я не помітив, коли після чергового повороту вона не з'явилася. Точніше, помітив, але не одразу. Все відбувалося так швидко… Коли я зрозумів, що не чую кроків Свєтки і її спертого дихання, одразу кинувся назад, на виручку. Поворот – і моїм очам відкрилася дивовижна картина: Свєтка чіпляється за стіну, а неподалік скракен потрошить її сумку. Напевно, стрибнув ззаду і вчепився замість спини в рюкзак! Яке щастя! Я підхопив Громову і потяг геть, подалі від цієї тварюки.

Тільки о Ртудої Абрі вже не було видно. Нічого, коридор поки не роздвоюється, бічних проходів теж не помічалося, отже, треба пришвидчитись і наздогнати нашу провідницю. Шкода, що «пришвидчитись» з накульгуючою Свєткою, що повисла на плечі, не уявлялося можливим. А коли ми «дошккутильгали» до глухого кута, залишалося лише визнати, що ми десь пропустили бічний прохід і... заблукали. Повернутись та пошукати? Цей варіант відпадав повністю, тому що в глибині підземного тунелю чувся характерний скрегіт кігтів по камінню і вже маячило зелене свічення, що випромінювали «роги» скракена.

Пізно. Виходу немає. Єдине, що я можу зараз зробити – це захищати подругу до останнього подиху.

Я присів біля стіни, не зводячи очей з проходу і намагаючись намацати на підлозі каміння. Хоча камінням відбиватимуся, поки вистачить сил. А потім... Потім, поки монстр жертиме мене, Свєтка матиме можливість втекти. Так, вона повинна вижити…