Глава 15. Скракени.

Світлана.

Скрегіт пазурів лунав досить чітко, хоч і не вдавалося зрозуміти, з якого боку, бо звук відбивався луною. Але він явно ставав голоснішим і голоснішим. Руда вилаялася і сплюнула:

- Доведеться кидати коней... Так, слухайте уважно. Поки що складно визначити, з якого боку наближається скракен, але, тільки-но побачите його, кидайте коней і з усіх ніг біжіть у протилежний бік.

Я так і знала, що не вдасться нам обминути цю напасть! Це ж усе Артемове невезіння... Серце сильно бухало в грудях, наче старий сич ухав на вітрі, і здавалося, що не вистачає повітря. Я різко перекидала погляд з одного місця на інше, боячись проґавити появу хижаків. І ледве не прогавила, бо чорна тінь ковзнула по стелі печери і стрибнула вниз, опинившись прямо перед нами. Однієї секунди вистачило, щоб розгледіти цю неймовірну істоту. Трохи воно нагадувало оленя. Але гіллясті роги були примарними і випромінювали зелене світло навколо. Довгі тонкі ноги закінчувалися не копитами, а гострими закрученими кігтями. Тулуб був жилястий і рухливий, але зовсім безхвостий. На голові світилися болотною зеленню три круглі ока, одне посеред лоба і два з обох боків, так що звір чудово бачив усе навколо. Вуха... Вуха були ніжні й шовковисті, немов у справжнього оленя, по парі з кожного боку. А під тремтячими ніздрями з вузької пащі стирчали на всі боки кострубаті тонкі зуби. На вимираючу тварюка була зовсім не схожа. Дуже навіть жива, бадьора та... голодна.

Істота видала досить приємне «ухання», і присіла, наче приміряючись до стрибка.

- Тікаємо! - закричала Абрі, підштовхуючи до скракена свого коня.

Бідна конячка заіржала в паніці і спробувала обминути монстра, але я бачила, як той кинувся їй на спину і вчепився зубами в шию.

Краєм ока встигла помітити ще кілька чудовиськ, що повзли по стелі, мов тіні. Звісно, це невдачливість Артема притягла до нас скракенів з усієї округи. Прощавай, мій старий мерине! Я вдарила тварину по крупу і кинулась у протилежний бік.

А далі тільки стукіт крові у вухах, власне хрипке дихання та кам’яні стіни, що потрапляють під промінь закріпленого на голові ліхтарика. І ще моторошне почуття, що за тобою хтось женеться і вже готовий встромити в м’яке тіло свої моторошні ікла…

Я думала, що загубила всіх у цій панічній втечі, але попереду майнула постать Рудої Арбі. Шапка з неї злетіла, волосся розтріпалося, вона тицьнула рукою убік, вказуючи на боковий коридор, і коротко крикнула:

– Туди!

Я різко загальмувала і звернула в потрібне відгалуження тунелю, поруч прогупала знайома постать Артема, це він біг слідом за мною, а я думала, що скракен. За інерцією Кротик пролетів прохід, але круто розвернувся і пірнув у темряву слідом за мною. Цей хід був нижчим за попередній, я ще якось проходила, але Артему доводилося нахиляти голову.

Тільки б не впасти...

І, звісно, я зачепилася за щось і полетіла на кам'яну підлогу, здерши шкіру на долонях. Встигла зрадіти, що хоч джинси не порвала, щоправда, коліна забила. Артем подав мені руку і я підскочила, майже не відчуваючи болю через сплеск адреналіну. Здалося, що зловісний скрегіт лунає десь за спиною. Спина вкрилася холодним потом, і я з новими силами рвонула вперед. Тільки забита нога почала підводити, і я стала потроху відставати від своїх супутників.

Коли я впала вдруге, вони вже були далеко попереду. Ну, Артеме, якщо ти за мною не повернешся, буду тебе все життя переслідувати закривавленим привидом! Спати не будеш! Жити не зможеш!

Скракен вискочив з-за рогу і, побачивши, що здобич лежить, готова до вживання, завмер, злегка схиливши голову і видаючи утробне ухкання.

- Гарний песик... Хороший... - почала я шепотіти, не пам'ятаючи себе від страху. - Ти, мабуть, голодний? Їсточки хочеш, так?

Скракен швидким рухом червоного роздвоєного язика облизнувся і припав до землі, готуючись до стрибка.

Пересмикнувши плечима, я скинула зі спини сумку із запасами, розстебнула її і кинула у бік чудовиська.

- Гарний песик... Візьми... Посмакуй... - Я в штовхнула сумку здоровою ногою так, що та відлетіла майже під ніс чудовиська.

Скракен від несподіванки відсахнувся, потім принюхався і почав виколупувати скруток із в'яленим м'ясом, що затесався між крупами та хлібом. Тим часом я спробувала встати, чіпляючись за кам'яну стіну. А тут і Артем повернувся, таки відчув мої погрози, підхопив мене за талію, підставивши плече і ми з ним пошкутильгали навздогін за Рудою…