Глава 14. Перевал.

Світлана.

Як і пообіцяла непохитна Руда Абрі, до самого перевалу ми залишалися зв'язаними. Сама вона змінила імідж сільської дівчини на вже звичний, задиркуватого хлопчака, бо так мандрувати значно зручніше. Руді коси сховала під великою негарною шапкою, вимазала обличчя сажею і виглядала вже зовсім не такою гарненькою, як у вигляді дівчини. Мені вона теж дозволила переодягнутися в рідний одяг. У джинсах і кросівках я почувалася набагато краще.

Перевал з'єднував дві скелясті гряди, що місцями впиралися шпилями в «небо», тобто, у склепіння гігантської печери. Темні скелі кидали на землю похмурі тіні і здавалися величними, але зловісними. Взагалі-то, я гори люблю, але ці виглядали такими крутими і непереборними, що одразу стало зрозумілим, чому офіційна дорога їх оминала. А зараз я ще чіткіше зрозуміла, чому мандрівники не проклали шлях через перевал. Він був укритий неприємною зеленуватою хмарою, що розповзалася навколо довгими язиками, наче крем стікав з торта. Від неъ просто несло небезпекою і інтуїція волала: повертай та біжи!

Цікаво, як пробираються на той бік контрабандисти?

Ми кілька хвилин стояли, зачаровані видовищем, що холодило кров. Потім я повернулася до Абрі.

- І ти хочеш, щоб ми сунулися ТУДИ?

Руда хихикнула:

- Тільки якщо мрієте про самогубство! Це кислота, що легко роз'їдає живе тіло.

- Нічого собі! Я так і відчула, що в гори потикатися не можна ні в якому разі. І як ми переберемося на той бік?

- Скелі пориті  тунелями, що проклали гноми.

- О, гноми! Це цікаво! І вони не будуть проти, якщо ми пройдемо через їхні володіння?

- Не будуть. Вони давно вже пішли з цих місць, перебралися на верхній ярус Пекла, тобто на нижній ярус Землі.

– Зрозуміло. А як ми пройдемо через тунелі гномів? Наскільки мені відомо, ця раса не може похвалитися високим зростом, га?

- Взагалі-то, їхні будівлі мають лише низький вхід, щоб не залізли чужинці, а самі досить просторі. Малий народ не любить тісноту. А зараз у деяких місцях вхідні печери зруйновані скракенами, тож через них цілком можна увійти навіть не пригинаючи. Тільки коней доведеться вести за собою на поводі, ці тварини не люблять підземелля.

- І хто ж це такі, скракени? – Щось моя інтуїція продовжує волати про небезпеку.

- Неприємні тварюки. Сподіваюся, нам вдасться пройти, не зустрівшись із ними.

- І ми посунемося в печери без зброї? – не подобається мені така перспектива. – Контрабандисти проклали свої стежки.

- А ти… Тобі доводилось ходити цим небезпечним маршрутом? – поцікавилась я.

Чи не веде нас авантюристка на погибель?

- Доводилось, - насупила брови Абрі. – Як бачите, жива. Просто слід буди обережними.

- І ми вирушимо у печери з чудовиськами без зброї? – Щось мені зовсім не хочеться потикатися у темряву та тісняву тунелів гномів.

- Зброя не допоможе, скракенів не бере ні меч, ні стріла арбалета, ні куля, - криво посміхнулась руда.

А тут і Артем обізвався:

- То давайте краще обійдемо! Я не хочу ризикувати двома такими симпатичними дівчатами! Що, як вами захочуть поснідати оті, як їх, скракени?

Ага, своєю шкіркою він не хоче ризикувати, а не про нас дбає,  це я чудово розумію. Втім, зараз я повністю підтримую друга дитинства. Не подобається мені це місце.

- От вже ні! – Твердо мовила Руда Абрі. – Якщо зараз повернути назад - це подовжить нашу подорож ще на один день! Тобто добиратись до володінь Сталевої Леді доведеться не менш, як чотири доби. Чим довшою буде наша дорога, тим більше шансів потрапити в лапи темним або чортам, що їм служать. Тим більше, що вже відомо про ваше зникнення, і ліс, напевно, заповнили пошукові групи. А я своїх «золотих пташок» так просто не віддам!

- Але скракени… - спробував щось там пробурмотіти Кротик.

- Та не бійтеся ви! Скракени, звісно, небезпечні, але вони вважаються видом, що вимирає, і мало кому «пощастило» з ними зустрітися.

Ага, тільки не поряд із Артемом. Його "везучість" напевно приведе нас прямо в лапи цієї нечисті! Але хіба це поясниш рудій?

- Абрі, ти нас розв'язувати збираєшся? – нагадала я.

- Так, уже можна, - дівчина зіскочила з коня.

От і славно, нехай зніме мотузки, а ми вже знайдемо спосіб втекти... Я почала кидати виразні погляди у бік Артема, але він з усмішкою спостерігав за рудою, не звертаючи уваги на мою «сигналізацію».

Абрі звільнила Кротика, потім підійшла до мене і почала розв'язувати вузли, примовляючи:

- Звідси ви вже не втечете. Скракени вибираються із печер, щоб відкласти яйця. Якщо не знати прикмет, можна впасти в яму з «гніздом», а якщо малюки вже вилупилися, то з такої ями не вибратися. Зжеруть живцем.

Упс! Плани втечі варто терміново переглянути! Сама я може і змогла б втекти та обминути небезпечні місця, але вирушати з Артемом – це все одно, що добровільно стрибнути в річку, заповнену крокодилами. Краще вже продовжити шлях з розбійницею, яка знає місцевість, ніж стати кормом для хижих дитинчат скракена. Надія тільки на її досвідченість, на Артема я б не робила ставку, навіть якби в його руках була базука. У Кротика мало того, що хронічна невдачливість, а зараз ще в очах метелики літають, затьмарюючи крилами реальність. Він же очей з рудої не зводить!