Глава 13. Плани міняються - 2.

Артем.

День видався важким і для нас, і для Абрі, тому вона пішла ночувати до куреня. Я навіть зрадів, перед подоланням перевалу, яким ходять тільки контрабандисти, варто максимально відпочити. Тут не до сексу.

Свєтка повозилася, повозилася, намагаючись влаштуватися на матрацику з максимальною зручністю, що навряд чи було можливим, і почала засипати мене питаннями, що й зрозуміло. Ми, в принципі, вперше в цьому світі залишилися наодинці і отримали змогу поговорити.

- Артеме, ти впевнений, що нам потрібно до цієї самої леді Грителли?

- Чому ні? Якщо шукати прохід на батьківщину, то де ще, якщо не в землях знаті?

- А якщо стара зрозуміє, що ти не її онук? Думаю, Сталевою леді цю жінку прозвали недарма!

- Світлано, може вона і була колись сталевою, але зараз це нещасна самотня пенсіонерка. Та вона просто щаслива буде знов отримати сім'ю в моєму обличчі!

- А якщо вона ставитиме провокаційні запитання про твоє дитинство?

- Пошлюся на амнезію після травми. Це цілком можливо, адже карета з моїми батьками, як я зрозумів, перекинулася, і вони загинули.

- А якщо вона розпитуватиме про життя у світлих?

- Пошлюся на амнезію після травми, отриманої при втечі. У мене після падіння в каналізаційний люк шишок та синців не порахувати.

- Тобто, нічого не пам'ятаєш, а своє ім'я пам'ятаєш?

- Саме так.

- Гаразд, сподіватимемося, що прокотить. Тільки не здумай мене і бабці представити, як полонянку!

- Але вона вже знає, що знайшовся її онук, а з ним світла.

- Ти бовдур, Кротику? Скажеш, що це я допомогла тобі втекти.

- Тоді вона тебе розпитуватиме про світлих.

- Нічого, я викручусь. Головне, щоб на мене більше не вдягали ланцюги! І одразу починай обережно з'ясовувати, де знаходиться перехід. Чи, може, ти маєш намір залишитися в Пеклі назавжди?

- Ти, що, Свєтко, таке кажеш? Що мені тут робити? Чортів рахувати?

- А що? Багатим і знатним бути, мабуть, непогано.

- Але ж не в Пеклі!

- Гаразд, Артемчику, я пожартувала. Давай спати, бо завтра знову цілий день дупи відбивати доведеться на кінських спинах.

- Спи, Свєтику, сподіваюся, у цьому лісі не водяться ведмеді чи вовки...

- Ні, ну ти й гад! От навіщо було таке казати? Тепер думатиму і заснути не зможу!

Свєтка надулася і відвернулася, а незабаром спокійно засопіла, не думаючи ні про вовків, ні про ведмедів. Я, звичайно, теж щиро сподіваюсь, що хижаків поряд немає, не може Руда Абрі бути такою безтурботною, щоб залишити нас на поживу диким звірам. Ми для неї занадто дорогі. Двадцять сім золотих монет, як мінімум.