Глава 12. І знов у полоні.

Артем.

Прокинувся я в положенні, зовсім негідному для темного лорда. Тобто перекинутий животом через коня і прив'язаний. Тобто, руки і ноги зв’язані докупи. Перед очима тільки пузо конячки та трохи видно її ноги. Незручно – жах! Все тіло затекло, кінцівок взагалі не відчуваю, в животі мало що бурчить супчик, та ще й з кожним кроком все сильніше проситься назад. Ой, до чого ж мені погано...

Я взяв себе в руки і почав глибоко дихати, маючи намір зменшити нудоту. Так, по стуку копит можна зрозуміти, що коней кілька, йдуть у поводі. А ось щодо моїх супутників... Насамперед мене, звісно, цікавила доля подруги.

- Свєтко! – тихо покликав я, облизуючи посохлі губи.

- М-м-м... - пролунало поруч. – О, а я вже подумала, що нас отруїли і попрощалася із світом! Виявляється, ми знову живі!

- Ми знову в "ж"…  - поправив я подругу. – Хто взяв нас у полон? Куди нас везуть?

- Та хто ж його знає, - у її голосі залунали панічні нотки. - Я вниз головою висю і крім пуза мерина нічого не бачу. І здогадів жодних.

Отже, ми обоє зараз в однаковому становищі і допомоги чекати нема звідки – сумно констатував я.

- Отямилися? – почувся знайомий голос.

Навіть дуже знайомий. Руда!

- Абрі, ти?!

- А у вас були варіанти?

- Абрі, ти нас продала! Ти нас зрадила!

- Хіба я вам щось обіцяла? – У голосі рудої чулося награне здивування. - Ви були моїми бранцями!

- Але ж… Ми… Між нами… - Я хотів нагадати отаманці про те, що сталося між нами уночі, але водночас не хотів, щоб про це дізналась Світлана. Хоча, напевно, вона й так знає, Абрі не могла не поділитися…

Отаманка хмикнула:

- Дівчині треба назбирати на пристойне посаг, а за вас щедро платять золотом. Навіщо мені було втрачати такий шанс підзаробити?

- А тепер… - Говорити висячи униз головою було дуже незручно, у мене вже в очах темнішало і думки починали плутатись. – Тепер ти нас викрала, щоб ще комусь продати?

- Якщо я ще трохи поважу вниз головою, - почувся голос Світлани, - то за нещасний трупик ти вже нічого не отримаєш. Я цінна лише у живому вигляді!

- А як би я вас забрала, коли ви самі сісти на коней були не в змозі?

- Не в змозі, бо ти нас отруїла!

- Лише підсипала снодійне до супу. І це задля того, щоб врятувати вас…

І нащо було мене рятувати? У мене й так усе складалося добре. Мене вважали зниклим нащадком якогось знатного роду. І Громову я образити не дав би.

Коні зупинилися, почувся галас, після якого голос Свєтки став доноситися вже згори:

- Гей, а навіщо мені зв'язуєш ноги?

- Щоб ти не впала, - відповіла Абрі.

– А руки?

- Щоб не втекла.

- Тьху ти! Щоб тебе...

Що там відбувається?

- А я? – поспішив нагадати про себе.

- Зараз, постривай...

Після деяких маніпуляцій отаманки я теж опинився верхи на коні, але мої ноги були зв'язані мотузкою під животом тварини, а кисті рук стягнуті і прикріплені до сідла. Втім, ці заходи були зайвими, і руки, і ноги заніміли так, що все тіло поколювало ніби гострими голочками. Цілком зрозуміло, що навіть просто рухатися, не те щоб втекти, я зможу не скоро.

- Приємно знову зустрітись! - Абрі скочила на коня Скарта, все така ж красива, насмішлива, каптур відкинуто назад і руде волосся ніби полум’я б’є по спині.

- А нам неприємно! – парирувала Свєтка. – Ти повелася з нам підло! Через тебе я знов опинилася у полоні!

- Так, я вас продала, але я ж вас і витягла, - мов дитині, терпляче пояснила Абрі.

Вона їхала першою, на коні Скарта, за нею у поводі йшов мерин зі Світкою на спині, далі я на своєму конику... Озирнувся, незважаючи на неприємні відчуття в тілі. До сідла був прив'язаний повід і за мною мірно тупала конячка Кріла, тільки жодного з кузенів не було видно.

- Слухай, а де ж наші супутники? Ти їх вбила? – Хоч я й мало знав цих темних, та смерті їхньої зовсім  не бажав.

- Зовсім ні, їм ще за вас викуп давати. Полежать трохи, проспляться й повернуться до Центрального штабу нове орієнтування на вас розсилати.

-  Ти хочеш ще раз продати нас темним! – здогадався я. - Але ж вони зовсім не дурні,  запідозрять, що ти сама й організувала викрадення!

- Ні, не запідозрять. Минулого бранців здав хлопчик, а сьогодні буде дівчина. Та й місце інше.

Свєтка досі дулася і кривила губи, хоча треба було б радіти, що викрадачем виявилася вже знайома Абрі, яка нам не нашкодить. Гірше було б, якби ми потрапили до лап незнайомих розбійників, які могли нас убити чи покалічити. Я навіть був певен, що наші стосунки з отаманкою продовжаться. Саме через них вона й викрала нас, не могла залишити після того, що було в нас уночі…

- А де ж твоя банда? - Запитала Свєтка.