Глава 11. Пожежа.

Артем.

Коли за вікном почулися крики, всі погляди повернулися до вікна. Чорний стовп диму одразу привернув нашу увагу. Підхопившись, я побачив, що горить будиночок начальника в’язниці, куди забрали Свєтку. І чому це мене не дивує! Її зовсім не можна залишати без нагляду! Я на сто процентів переконаний, що пожежа – справа її ручок. Громова така невдаха, що вже щось накоїла. Але ж вона може загинути! І, хоч інколи вона доводить мене  до білої гарячки, допустити, щоб зі Свєткою сталося щось лихе, я не можу!

Я зірвався з місця, як вітер, кузени кинулися за мною. З усіх ніг я поспішав на допомогу подрузі. Навіть якщо доведеться кинутися у вогонь, щоб урятувати її, мене це не зупинить! Я друзів у біді не кидаю!

Світлана.

Вогонь швидко розбігався по кімнаті. Яке щастя, що цей п’яничка начальник в’язниці повірив мені в відчинив грати, бо пропала б ні за цапову душу. Артем десь бухає з новими друзями, а про мене й не згадає. Хіба що на згарищі кісточки пошукав би, коли проспиться. Як сама про себе не потурбуєшся…

Стеля підозріло затріщала і навсібіч посипалися іскри. Одна навіть потрапила на щоку і добряче припалила. Як же боляче! Ось тут я вже зібралася тікати з усіх ніг. Але глухий удар за спиною змусив мене озирнутися. Ах, щоб тебе! Майор Оп'яник не втримався на ногах і впав на підлогу. Згорить же! П'яничка, звісно, але шкода. Все ж жива істота. Я повернулася і спробувала його підняти. Куди там, така туша! Наїв боки на казенних харчах. Що ж робити? Мій погляд упав на балон із водою. Ага, ось він мені й допоможе! Я щедро полила начальника в'язниці, себе і довкола себе. Оп'яник заворушився.

- Швидше, бо згоримо тут до чортів собачих! – З великими зусиллями вдалося мені підняти цього важкого мужика, тобто, чорта, і витягти його на вулицю.

Так, а тепер – тікати!

- А... де ж... Лухичок?.. – задихаючись, надривно кашляючи і озираючись, прохрипів майор Опьяник.

Ч-чорт! Хлопчик! Я не бачила, щоб він виходив, отже, залишився у приміщенні. Думати було ніколи і я кинулася назад.

- Лухичку! Лухичку, ти де?

Слабке ворушіння і стогін привернули мою увагу. Переляканий хлопчик забився в куток і явно мав намір пасти смертю дурних, але хоробрих. Я схопила його за шкірку і підштовхнула до виходу, надавши прискорення:

- Біжи!

Чортик вилетів із дверей, наче гарматне ядро. А за його спиною впала палаюча балка, перегороджуючи прохід. Ой, мамо, пече!

Я схопила стілець і вибила вікно. Вогонь підганяв мене краще, ніж зграя вовків. Підвиваючи, я вискочила слідом за стільцем. Чудово, мене ніхто не помітив, і я тихенько ковзнула за кущі, щедро насаджені навколо будинків. Пробралася трохи далі і завмерла. Звідси мені добре було видно.

А народ уже збігався. Одні просто здалеку спостерігали за шоу, інші метушилися і кричали без толку, тільки військові діяли чітко й організовано, і вже розгортали брандспойт. Мене, зрозуміло, насамперед цікавив Артем. Він хоч помітить, що його подруга горить? Помітив. З дверей шинку (а звідки ж ще?) вискочили Кротов і пара чоловіків, яким нас продала Руда Абрі, і поспішили до будинку начальника поліції. А біля входу заламував сумно руки сам майор Оп'яник:

- Бідолашна дівчинка! Вона зовсім не світла! Вона така темна! Вона врятувала мене! Витягла з палаючого будинку хлопчика Лухичка! А сама... Сама загинула...

Оце цікаво стає. Маю поглянути на реакцію Кротика, який мене до тієї буцегарні засадив. Може, хоч щось у душі сколихнеться?

Еге ж, сколихнулося. Тоді як всі інші дивилися на палаючу будівлю із жахом, Артем тільки хмикнув:

- Вона у вогні не горить. І не тоне, до речі. Так що висилайте загони на пошук світлої, що втекла!

Дякую, друже мій, я це запам'ятаю!