Глава 10. Благородне тошанське і чортів самогон.

Артем.

«Три чорти у куми» виявився цілком пристойним місцем. Його відвідувачі у своїй більшості були військовими, що саме по собі передбачало відсутність бійок чи іншого неадеквату. Тим більше, що ми засідали в окремому кабінеті, як привілейовані гості. Господар особисто, весь час шанобливо вклоняючись, накрив для нас стіл, приготував шикарну сирну тарілку та бутерброди з червоною рибою. Центральне місце на столі зайняла дика качка у кисло-солодкій підливі, на гарнір – молода картопелька. А біле тошанське вино взагалі виявилося на висоті. Воістину благородний напій, гідний темних лордів!

Сподіваюсь, Свєтку теж забезпечили гідною їжею? А то перевірю і як розсерджуся! Мало нікому не покажеться!

- За повернення старшої крові Локербрухентів! – підняв келих Скарт. - Ви, мабуть, нас і не пам'ятаєте, лорде Аре?

Я тільки непевно здвигнув плечима, бо не знав, що казати.

- Е-е-е… Вип’ємо?

- Це й не дивно, - продовжив Скарт, коли ми поставили на стіл порожні келихи. - Спадкоємець старшої крові виховувався окремо від родичів молодшої крові. Вас ми бачили лише у парадному мундирі на урочистих заходах. Це вже пізніше леді Грителла, залишившись зовсім одна у тузі й печалі, наблизила нас... Ви, мабуть, нудьгували за нею?

Жую і киваю, киваю і жую, знати б ще, хто така ця леді Грителла.

- Стільки років минуло, - погоджується Кріл.

– До речі, скільки? А то я вже й рахунок втратив... – Запиваючи чудовим тошанським качку, якої напхав у рот стільки, що ледь не подавився, ризикнув запитати я.

– Скільки? Так п'ятнадцять років минуло, - задумливо відповів Скарт. – Ніхто вже не сподівався на ваше повернення.

- М-да, п'ятнадцять років – це термін, - закотив я очі під лоба.

- Вам було десять, коли вас викрали світлі, вбивши ваших батьків, - мовив Кріл, задумливо дивлячись у стінку. - Вибачте, вам важко згадувати...

- Ні-ні! Продовжуйте! – Принаймні хоч щось починає прояснюватись.

- Коли натрапили на розбиту карету і ваших... загиблих батьків, але не знайшли навіть сліду юного Ара Темного, то одразу зрозуміли, що вас забрали світлі в полон. У всякому разі, леді Грителла була цілком упевнена, що її єдиний рідний онук живий. О, вона підняла на ноги все Пекло! Чекали, що за вас вимагатимуть викуп чи політичні поступки, але, на жаль, жодної звістки не надійшло. Навіть на офіційні запити світлі не відповідали, повністю нас ігноруючи. Нещасна стара виплакала всі очі, через що вона й осліпла. Але характером залишилася так само тверда й непохитна, як і раніше.

- Нещасна бабуся! – зітхнув я, бо шкода стало стареньку, яка втратила усю сім’ю.

- О, так. Бабусею називати грізну леді Грителлу могли тільки ви, лорде Аре. Вона вас любила безмірно. Уявіть, щойно пройшла чутка, що в Пеклі об'явився Ар Темний, як вона негайно послала нас на пошуки! Ми надіслали по всіх квадратах орієнтування, пообіцяли золото навіть за найменшу інформацію. І, вуаля, ви тут, з нами, своїми двоюрідними братами з молодшої крові Локербрухентів! – підняв келих Кріл.

- Леді Грінтелла буде безмірно щаслива! – додав Скарт.

Значить, ці приємні молоді люди – мої кузени! Просто чудово. Чудово, що хлопчик Ар, за якого мене прийняли, зник аж 15 років тому. Десятирічний хлопчик і двадцятип'ятирічний чоловік – це дві різні людини, і навряд чи комусь вдасться запідозрити, що я – не він. Хіба що бабусі, але кузени стверджують, що вона сліпа. Звичайно, вона може вигадати  якісь перевірки, розпитувати мене про минуле. Але можна буде послатися на дитячу травму, втрату пам'яті. Якщо я зараз відмовлюся, скажу, що кузени помилилися, що я не той, за кого мене приймають, то невідомо, куди ми завтра потрапимо зі Свєткою. У в’язницю чи на дибу? Добре, якщо просто відпустять на всі чотири сторони, та на це сподіватись… А так є можливість влитися в елітне коло темних. Можливо, навіть у самих володіннях Локребрухентів знайдеться прохід на Землю. Нам би тільки додому повернутися, батьки, напевно, вже божеволіють... Значить, з усім погоджуємося, і прагнемо отримати якомога більше інформації:

- Родиче, наливай, - підставив я келих. – Вип’ємо за мою батьківщину!

І  ніхто не має знати, що моя батьківщина – зовсім не це похмуре місце.

- За Пекло! – Темні потягнулися до мене своїми келихами, щоб цокнутися.

- За бабусю Грінтеллу!

Цокнулися. Випили.

- За рід Локребрухентів!

Цокнулися. Випили.

- За усіх темних!

Цокнулися. Випили. Ух, і тошанське! Міцне!

– І що я пропустив? Що сталося у Пеклі за ці роки?

- О, - Скарт, скривившись, відставив келих, - сіро, сумно, нудно, як завжди. Леді Грителла намагалася примусити цесаря Пекла напасти на світлих, щоб повернути онука, тобто вас, лорде Ар, але не вдалося. Хоча війна внесла б якесь пожвавлення в це болото. А так просто посилилось протистояння, холодна війна, яка вже, можна сказати, затихала, і йшлося до підписання мирного договору, пішла новим обертом. Так обидві сторони й досі живуть у конфронтації і намагаються нашкодити супротивнику, але зробити це не відкрито. Краще б вже вирішили силою усі непорозуміння раз і назавжди…