Глава 9. Треба, значить, треба.

Артем.

Я із сумом дивився, як вели Свєтку до в’язниці. На жаль, поки що я більше нічого не можу для неї зробити. Але, може воно й на краще? Головне, вона буде в безпеці, бо інакше ніяких гарантій, що щось не втіє й не погіршить і так непевну ситуацію ще більше. Краще хай посидить трохи під замком і не заважає, а я поки що постараюся з’ясувати, що, де, коли і куди. Тобто, можливо вдасться дізнатися щось про переходи на Землю, бо чим довше ми залишаємось у Пеклі, тим сильніше загроза, що мене викриють, як самозванця і замкнуть у в’язниці разом із Громовою.

- Лорд Ар Темний, - звернувся до мене Скарт, - вважаю, що в першу чергу слід відвідати трактир. Для обіду, може, трохи зарано. Але, враховуючи те, що ви сьогодні без сніданку, гадаю, якраз вчасно.

Я, звісно, погодився і Скарт провів нашу невелику компанію до місцевого закладу з яскравою вивіскою, на якій було написано «Три чорта у куми». Ще й відповідна картинка висіла. Я навіть задивився на місцеве мистецтво, але тут подав голос Скарт.

- Виглядає незугарно, розумію, особливо, для такого темного лорда, як ви, але, повірте, кухня у цьому генделику гідна похвали.

Ми зайшли до шумного приміщення, де за численними лавками їли, пили, розмовляли чорти та люди у військовій формі. Чортів, вочевидь, було більше. Ми ж, не звертаючи уваги на веселу публіку, пройшли через увесь зал, поки нам під ноги не вискочив маленький товстенький чоловічок у фартуху, мабуть, господар закладу:

- Ваша темність!

- Окрему кімнату для темного лорда, - скомандував Скарт. – Накриєш на трьох, найкращі фірмові страви і ту, тошанську, яку ти виставляв минулого разу. Усього побільше і пошвидше!

Чудово, буде можливість поговорити тісному колі за склянкою рекламованої тошанської з моїми так званими родичами та з'ясувати обережно, що тут відбувається. Можливо, навіть пощастить дізнатися, де знаходиться прохід на Землю. Гадаю, для цього доведеться добряче їх напоїти. Звісно, й самому прийдеться пригубити чортячого алкоголю. Що ж, треба, значить, треба...

Світлана.

Спокійнісінько Артем Кротик вирушив їсти, пити і робити інші свої лордські справи, тобто відпочивати і розважатися. А нещасну полонянку, тобто, мене, вже вели хоч не до тієї жахливої в'язниці за огорожею, при погляді на яку вже жижки дрижать, але до двоповерхового будинку начальника в'язниці, сподіваюсь, не на тортури? А що, як начальник здумає мене, беззахисну, у кайданах, зґвалтувати?  А що, як не він один, а усі разом?

Втім, на зґвалтування тут, як я зрозуміла, можна не сподіватися, тьху ти, тобто, зґвалтування у Пеклі можна не побоюватись, адже чорти до світлих навіть торкатися бояться, щоб не «осквернитися». Пародія якась.

Начальником в'язниці виявився немолодий чорт із характерними темними колами під очима. Одразу видно, що бухає по-чорному. Зрозуміти можу, робота в нього, звісно, не цукор. Перед Крілом він витягнувся струнко і спробував сховати недопиту пляшку під стіл.

- Світлу зловили! Камера попереднього ув'язнення вільна?

Начальник явно пригальмовував:

- А-а-а... Е-е-е... Зайнята, але ми її зараз жвавенько звільнимо... Гей, Лухичку, - гукнув він свого слугу, маленького худого чортика, напевно, хлопчисько зовсім, - в'язня розстріляй, нам камера терміново знадобилася.

- Ви що це?! Не треба заради мене розстрілювати нікого! Я і тут, на лавці, можу посидіти! – зарепетувала я, приголомшена почутим.

- Правда, майоре Опьянику, - підтримав мене Кріл, - переведіть в'язня до в'язниці - і всі діла, не будемо ми нікого, - кинув на мене обережний погляд, - розстрілювати без суду та слідства. Недобре це.

Начальник в’язниці гикнув і очі його скосилися на переніссі. Задумався.

 - Лухичку, в'язня до в'язниці, до першого корпусу, до двісті сьомої камери переведи, — нарешті зібрав думки в купку. - А Світлу милості прошу...

Майор Оп'яник відімкнув двері в камеру, яка відокремлювалася від основного приміщення ґратами з товстих металевих прутів. Помічник начальника вивів звідти стрункого біса з лукавим поглядом чорних мигдалин-очей, а мені милостиво, під дулом автомата, запропонували пройти до приміщення. Чомусь пропозиція залишити мене на лавці не припала їм до душі. І нехай.

- Може, кайдани знімете, а то це занадто: і грати, і ланцюги, - простягла я руки, кліпаючи очиськами, як пресловутий котик з мультика.

Тільки темних це не пройняло, мабуть, мультика не дивилися. А може, у Пеклі котики зовсім не водяться. Кріл заперечливо похитав головою, потім обернувся до начальника в'язниці:

- Злочинниця надзвичайно небезпечна та надзвичайно важлива. Світла Лана - полонянка самого лорда Ара Темного!

- Того, що зник п'ятнадцять років тому?

- Ага, тепер з'явився. Пощастило втекти від світлих і заручницю з собою прихопити. Але вона не проста, дуже не проста.  Дорогою примудрилася від ланцюгів звільнитися і на темного лорда їх надіти! – шепнув Кріл на вухо начальнику в'язниці. – Тому маєш добряче пильнувати за бранкою!

- Не забудь сказати, що лорд Ар звелів мене берегти, мов зіницю ока, та забезпечити всім необхідним! – підказала я.

- Так, - Кріл кинув на мене якийсь підозрілий погляд, - усім необхідним, окрім, зрозуміло, зброї чи чогось, що дозволило б бранці втекти.

І нащо такі уточнення? Я якраз збиралася попросити ключі чи хоча б відмички. Жартую.

- Ти все зрозумів, майоре Опьянику?

- Так точно, ваша темність! – козирнув злісний пияка.

Кріл залишив приміщення, а я озирнулася у своєму новому «житлі». А тут, до речі, не так і погано! Ліжко з металевими бильцями, застелене доволі чистим покривалом. Дерев'яний стіл і до нього стілець додається. Балон води, закріплений на стіні, склянка... І навіть збоку невеликі дверцята з написом «М-Ж», гадаю, туалет. Зазирнула... Пристойно все: унітаз, раковина, засоби для  дезінфекції. Правильно, не буде ж начальник в'язниці нечистоти нюхати. Та тут цілком можна жити! Тільки спочатку потрібно розставити крапки над «і».