Глава 8. Знову в дорогу - 2.

Артем.

Я окинув зором вогнище, що давно прогоріло. Чорти-розбійники розсудливо змилися до прибуття людей, що й зрозуміло. Так, а де ж Світлана? Мабуть, у печері дрихне після учорашньої пиятики. Погуляти вона вміє і любить. Про мене навіть не згадала ні разу, не підійшла, не спитала, як почуваюся. А я в кайданах мало дуба не врізав, один, голодний, прикутий до дерева. Ех! Та що ж поробиш, Свєтку вже не виправиш. Та покинути її я не можу. Відчуваю відповідальність за давню подругу і прощаю їй усе…

- Тільки не стріляйте! – крикнув я, коли мої нові знайомі попрямували до печери.

- Вона ж Світла!

- Вона мені потрібна! Дуже цінна Світла, не здумайте заподіяти їй щось погане!

- Як скажете, Темний Аре.

От цікаво, чому мене порахували якимось там Локербрухентом, дай Боже прізвище запам'ятати, га? Запитати не можу, краще вважатися лордом і отримувати всі належні привілеї, ніж сидіти в ланцюгах. Щоправда, не факт, що не потраплю в ті самі ланцюги, тільки вже за самозванство. Але, нехай поки що буде так. Принаймні хоча б я один залишаюся на волі, можу дбати про безпеку Свєтки і шукати прохід до рідного світу. Сподіваюся, що вдасться знайти його раніше, ніж мене викриють. А поки що... На обличчя – загадковий вигляд, вдаю, що я пуп Всесвіту і не опускаюся до того, щоб відповідати на чиїсь запитання.

Свєтка вийшла з печери з піднятими руками, наче злочинниця, кинула на мене принизливий погляд. Вона не розуміє, що я все роблю заради її порятунку? Та нехай хоч мовчить, хоч мене не видає.

- Дозвольте, Темний Аре, - Скарт підвів мені коня, так, не мій чорний вороний, якого забрала Руда Абрі, але цей теж нічого так, брунатний, з білою зірочкою у лобі.

Свєтці теж конячку підігнали. Нехай вона зараз у ланцюгах, зате верхи, та й, сподіваюся, рухаємось ми у потрібному для порятунку напрямку!

Світлана.

Артем, хто б сумнівався, вже гарцював на рудо-коричневому коні з тонкими ногами, а мені знову дістався старий мерин брудно-білого кольору! На відміну від першого, який каміння гриз і на мене м'ясоїдні погляди кидав, сподіваюся, він все ж таки потрапить на ковбасний завод, цей мляво переставляв ноги, не підводячи голови і, очевидно, мріяв про пенсію. Ні, не подумайте, я коників люблю, навіть обожнюю, але... Та просто мене все зараз дратує! Чому Артемові знову всі плюшки, а мені – важкі ланцюги, га? Чому поряд з ним завжди опиняєшся у з***ці? Наче він свою невдачу тобі передає, а твоїм везінням нахабно користується... Та ще й подивись на нього, їде, мов король, ніс догори задер, на мене навіть заспокійливого погляду не кине, наче я порожнє місце. Лорд задрипаний, тьху! Я сплюнула і потрапила собі на джинси, а я ж їх щойно прала! От, я ж казала, поруч із Артемом завжди маю тотальне невезіння!

Наша кавалькада рушила лісовою стежиною у невідомому мені напрямку, а друг дитинства на мене навіть погляду не кинув, не те, щоб втішити хоч словом. Бездушний чурбан!

Так, у невеселих роздумах, минуло кілька годин. Лісова дорога вивела нас, нарешті, до поселення. Досить великого, я скажу, поселення. Ми вже кілька вулиць проїхали, чистенько, охайно, будинки по обидва боки двоповерхові, квіточки на вікнах, фіранки. М-так.

Проїхавши житловий район, ми потрапили до військового. Казарми, полігони... А це що за колючим дротом? Довгий одноповерховий будинок, огороджений парканом з колючого дроту, крихітні віконця з ґратами... В'язниця, напевно. Не здивуюсь, якщо до дроту підключено струм. А ось ця триповерхова сувора будівля, напевно, Центральний штаб Центрального округу. Нам сюди?

Кавалькада зупинилася.

- Криле, будь ласка, - почула я з вуст одного з вершників, - відведи полонянку до в'язниці.

- До в'язниці?! - вигукнула я, кидаючи обурені погляди на Артема. – Це означає посадити без суду і слідства, і забути! Ви не маєте права!..

- Мені потрібна ця бранка! - мляво відгукнувся той.

- Але, лорд Ар Темний, адже ми не зможемо  усюди тягати полонянку за собою! Не хвилюйтеся, поки її не поведуть у в'язницю, а закриють у камері попереднього ув'язнення в приймальні начальника в'язниці.

- І бранці буде забезпечена безпека та харчування! – нагадав Артем.

- Звичайно, Темний лорде.

- Тоді добре. Але незабаром я прийду за нею! - Артем кинув на мене багатозначний погляд, мовляв, я про тебе не забуду.

Ну, Кротику, постривай... Як же ти можеш так чинити з подругою дитинства? Ми ж разом в одній пісочниці… Ми ж на горщиках поруч сиділи… Ти ж чудово знаєш, яка в цих камерах антисанітарія та інші принади!  Що ж… Я про тебе і твою доброту теж не забуду!