Глава 8. Знову в дорогу.

Артем.

Коли Руда Абрі прийшла до мене вночі, це було несподівано. Хоча чому несподівано? Цілком природно, що я їй сподобався. І обличчям я симпатичний, і фігурою, накачаний, видний. Та й взагалі, брутальний та, можна сказати, справжній секс-символ. Отже, все вийшло цілком очікувано. Отаманка накинулася на мене, як тигриця, що зголодніла, пристрасна, гаряча. Звісно, краще було б, якби вона з мене зняла кайдани, але... Ланцюги навіть не завадили, а може, й добавили родзинку. Секс був швидкий, але яскравий, просто незабутній... Ми займалися з Абрі любов'ю, не вимовивши ні слова, і тільки в момент кульмінації лісом пролетіло: «Ар! Ар!.. А-а-ар!!!» І тоді я зрозумів, що наші імена співзвучні, і це не може бути випадковістю. Артем – Абрі...

Після сексу отаманка розбійників гордо піднявши голову, пішла. А я залишився в ланцюгах та роздумах. Навіть не помітив, як і заснув, притулившись спиною до дерева. А з першим променем сонця Руда мене розбудила легким дотиком до плеча. Я вже й облизнувся ласо, бо вирішив, що прийшла вона за ранковою порцією сексу. Та вона лише зворушила моє волосся, мило посміхаючись та зазираючи у очі.

- Прийшло орієнтування. Розшукуються зниклі вчора по дорозі між квадратом 237 і 240 лорд Темний Ар і Світла Лана. Тож на тебе, везунчику, чекає чисте ліжко, вишукана їжа і... ніяких наручників. Прощавай!

Що? А як же наші стосунки?! Я мало не викрикнув вголос, та вчасно схаменувся. Абрі нас із Свєткою просто продала! Але ж між нами спалахнула така пристрасть! Як же вона могла проміняти?.. Проміняти мене на… якесь там золото?

Я побачив пару вершників із запасними кіньми. Абрі скочила на колишнього мого чорного жеребця, послала повітряний поцілунок і поспішила назустріч вершникам. Про що вони там говорили, я не чув, але бачив, як один з новоприбулих передав отаманці мішечок з монетами. Отримавши плату, Абрі пришпорила коня і зникла в лісі, а люди, так, це були саме люди, наблизились до мене і спішились. Пара чоловіків років двадцяти п'яти, плюс-мінус три роки туди чи сюди, пристойно одягнені, з благородною одноденною щетиною на обличчі, чимось схожі між собою, один трохи вищий, зате другий міцніший.

Той, що був нижчий на зріст, схилився наді мною і зняв кайдани, потім простяг руку і допоміг піднятися.

- Скарт Локербрухент, - представився він з коротким кивком, - твій родич, тільки з молодшої крові.

Другий теж вітав мене неглибоким поклоном:

- Кріл Локербрухент, теж із молодшої крові. Ми дуже раді бачити вас, лорд Ар Локербрухент, темний лорд старшої крові.

Родичі? Оце я втрапив. Тепер мене, точно, викриють. Піпець…

Світлана.

Побачивши наставлені на мене дула автоматів, чи що там у них за зброя, я відскочила назад. Продала... Продала нас Абрі за мішечок золотих монет! А ще пила зі мною, зрадниця! А я вже її подругою вважала! Я запам'ятаю. Як кажуть, я не злопам'ятна, я просто[ГК1]  зла і пам'ять у мене хороша. Але що ж тепер робити? Я в ланцюги не хочу! Рвонула вглиб печери... Тупик, невеличкою виявилась печерка. І порожня, ні зброї, нічого... Ось тільки рештки від багаття. Я вхопила горстку попелу, маючи намір кинути в очі тим, хто сунеться за мною в печеру - і втекти.

Ні. Я Артема не кину, а ключі від наручників були в Абрі, тепер, мабуть, вона передала їх вершникам. І я розгублено випустила попіл з руки. А ще й нудить мене щось від місцевого пива, наче ж не так багато й випила. Я поклала до рота шматочок обгорілої гілочки замість активованого вугілля і почала повільно його пережовувати. Ще кілька шматочків кинула про всяк випадок у кишеню. Я без активованого вугілля на гулянки не ходжу, завдяки ньому алкоголь легше перетравлюється, а тут я аптеку навряд чи знайду.

Добре, хоч Абрі дозволила мені переодягнутися у мій рідний одяг і викинути в багаття бридку сорочку, що видали мені чорти. У джинсах та кросівках набагато веселіше і можна спробувати втекти. На волі мені буде легше придумати, як звільнити Артема. І я знову набрала повний кулак попелу. На жаль, у печеру просунулося дуло чортового автомата і підійти ближче до його власника, щоб запорошити йому очі, можливості не було.

- Виходь, - почулася команда. - Сама виходь, а то стрілятиму.

Загинути в розквіті років у безвісній печері бажання не було, і я почимчикувала до виходу, де мене зустріли два мужики неприємної зовнішності і одразу на моїх зап'ястях клацнули вже знайомі кайдани, які мали зараз перебувати на руках Артема. Знову шанувальники Темних лордів трапились?