Глава 7. В полоні - 3.

Світлана.

- Як він там, зрадів? - Запитала я у Абрі, що повернулася.

Все ж звичка піклуватися про товариша, яка виникла ще у дитячому садочку, так нікуди й не ділася.

- А хто ж шашлику не радіє при здоровому глузді? Лано, все ж ніяк не розберу: він тобі друг чи дружок?

- Друг, звичайно. Навіть, можна сказати, друг дитинства!

- І у вас із ним нічого досі не було?

– Ні. Ти не віриш, що між чоловіком і жінкою може бути просто дружба?

- Доведеться повірити. Хоч і це дивно. Гей, Лосику, ти вже поїв? Налий полоненому у миску супчику. А ти, Волохатий, орієнтування перевір!

Високий чорт із зав'язаним у куций хвостик волоссям заліз на сосну, прикріпив на верхівці якийсь апарат, а спустившись, почав налаштовувати щось, що нагадувало планшет. Невже тут і така техніка є? Дивні поєднання: коні та автомобілі, арбалети та вогнепальна зброя, а тепер ще й це. Через пару хвилин чорт відзвітував перед Абрі:

- Немає на них орієнтувань, жодної схожої фізіономії.

- Про що це він? – поцікавилась я.

- Підключилися до військового сервера та перевірили, чи не у розшуку ви. А раптом би за ваші голови покладався мішечок золотих монет?

- І ти нас здала б?

- Юній беззахисній дівчині мішечок золотих не завадив би!

І не зрозуміти, жартує вона чи серйозно. Начебто дружні стосунки між нами зав’язалися...

- А тепер, коли дізналася, що ми не в розшуку, відпустиш?

- Я ще не вирішила. Може, не відпущу, може відпущу, а може, відпущу, але не всіх.

Я промовчала. Шуткує, мабуть. Адже не така вона погана, як хоче здатися.

Після обіду розбійники знову вирушили «на справу», щоправда, двох залишили стерегти нас. Мені Абрі наказала не залишати печеру, втім, чорт, що застиг неподалік з арбалетом напоготові і не дозволив би зробити це. Дуже хотілося сходити до Артема, дізнатися, як він, але ризикувати отримати круглу дірку у власній шкірці бажання не було. Нічого, зачекаємо. Не буде ж отаманка вбивати тих, з ким щойно шашлик запивала пивом? І я використала вільний час, щоб подрімати.

Розбійники повернулися ближче до вечора, втомлені, злі та голодні. Щось день видався невдалим. Добре, що залишався суп з обіду і була свинина для шашлику.

Абрі поводилася, як справжня подруга, ми знову жартували, попивали пивко і насолоджувалися ароматним м'ясом, тільки до Артема мене не пускала. Я лише впевнилася, що його нагодували, але поговорити знов не змогла. Гаразд, треба хоч з'ясувати щось про цей світ, бо ходимо по ньому, наче сліпі кроти. Згадалося смішне прізвище Артема - Кротик - і я мало не розсміялася.

- Абрі, розкажи трохи про Пекло.

– А що розповідати? Ви й самі все бачите. Є темні лорди, знать, правляча верхівка. Зустрічаються і прості люди, які потрапили сюди не дуже давно або народилися в роді тих, хто опинився в цьому краю багато років, а то й сторіч тому. Але справжніх людей небагато. Більшість мешканців з чортячого племені. Особливий вплив мають військові.

- А світлі?

- О, світлі мешкають на Першому небі і постійно воюють з темними. Зараз триває холодна війна, але будь-якої миті вона може перерости в кровопролитну.

- А... душі грішників?

– Не на цьому колі Пекла. Більшість чортів, що проживають на першому колі, – звичайне населення, яке живе звичним життям. Перше коло служить кордоном між більш глибшими колами Пекла і Землею.

Сутінки опускалися на ліс. Отамана розстелила нам набиті соломою матраци, і навіть не зв'язала мене на ніч. Хоч день видався й важким, але одразу заснути я не змогла, думки все крутилися в голові і намагалися вкластися в більш-менш зрозумілу картину, але, здається, безрезультатно. Тому я чула, як Абрі вийшла з печери, а невдовзі з боку, де був прикутий до дерева Артем, пролунали характерні звуки... Він, що, з отаманкою сексом займається?! Та невже?! Ха, бідний бранець! А я його ще й жаліла! Хотіла подивитися, ні, не з цікавості, а тільки щоб переконатися, що Абрі, дійсно, з Артемом теєчки... Втім, нічого зрозуміти не вдалося, визирнула, побачила біля вогнища чорта з арбалетом, і повернулася. Довго не могла заснути. Та, коли Абрі повернулася, вдала, що сплю.

Прокинулась я теж рано, з першими променями сонця.

На подив, Абрі в печері вже не було, зате зовні чулися голоси. Підібравшись ближче до виходу, я побачила дивну картину. Чортів видно не було, а неподалік отаманка у своїй сірій шапці, що приховувала її довге волосся, сиділа на чорному жеребці Артема і розмовляла з двома вершниками на конях, які вели кожен ще по одному конику на поводі. Вершники були одягнені у військову форму та озброєні зброєю, схожою на автомати.

- Так, це вони, - кивав головою один із них. – Лорд Ар Темний та особливо небезпечна злочинниця Світла Лана. Ти заробив своє золото, хлопче.

З цими словами він передав Абріі, одягненій в чоловічий костюм, мішечок, в якому дзвякали монети. Дівчина кивнула, сунула його за пазуху і пришпорила коня.

Я спробувала вислизнути з печери, але, помітивши рух, військові направили зброю в мій бік.