Глава 7. У полоні - 2.

Світлана.

Незабаром був готовий вже і супчик, і шашличок, запахи дивовижні! Лише трохи я посьорбала першу страву і приступила до шашлику, це вже моя улюблена їжа! Дикий кабанчик був трохи жорсткуватий, але голодний шлунок аж гурчав від задоволення, тим більше, що Абрі прикотила барило пива, з яким одразу стало веселіше.

- Неймовірна смакота! - Я підняла вгору великий палець. – А бранця погодували?

- Та що ти за нього так переживаєш? Він тебе на ланцюзі тримав!

- Ні, Абрі, все не так, як здається. Артем – мій друг, ми… здалеку. Просто він випадково темним назвався, а чорти, виявляється, перед темними на задніх лапках стрибають...

- Не всі. Мої хлопці ні перед ким не стрибають, окрім мене, звісно.

- Розумію.

- А ти, виходить, випадково назвалася світлою?

- Просто мене звуть Світлана.

- І дурню зрозуміло, що ти – не світла! Яка з тебе світла? Сама смаглява, волосся чорне.

- От-от, я теж намагалася довести, що не світла, але хто мене слухав?

- Згодна, у чортів нижчого рангу з аналізом, як і з почуттям гумору – повний нуль. Почули слово «світла» – і вже не переконати. А ви, отже, із Землі...

- Як ти здогадалась?

- А звідки ж ще, як і не темні, і не світлі?

- А, ти, мабуть, теж землянка! Ти ж і не світла, і не темна. Чи тут ще й руді виділяються?

- Ні, я – унікум! - розреготалася отаманка.

- І... давно ти в розбійниках?

- Та ні. Нещодавно йшла лісом, зустріла сімох диких чортів і взяла їх під своє крильце. Тепер ми – банда!

Розповідати про те, ким вона була до організації розбійницького бізнесу, Абрі не стала, а питати її було незручно.

- То можна Артема погодувати?

- Стривай, зараз мої хлопці наїдяться, тоді і бранця погодують.

- А може, відпустиш його?

- Ні! Мені він не подобається!

- Ти просто його не знаєш!

- А ось зараз і схожу, познайомлюсь ближче, - Абрі взяла шампур і, вихляючи стегнами, вирушила «знайомитися» з бранцем.

Добре, що пощастило вмовити її нагодувати Артема, з голоду тепер не помре. А щодо випивки, нехай вибачає. Мене, коли за ґратами тримали, теж не балували.

Артем.

У мене вже шлунок виводив рулади, а сам я слиною захлинався від спокусливих запахів, коли, нарешті, отаманка зволила принести мені трохи шашлику, звісно, обрала самий підгорілий, але не в тому суть! Чужа людина потурбувалася про нещасного голодного бранця, а подруга дитинства Світлана навіть і не згадала про мене! От як так можна?

Вхопив ще гарячий шампур, обпікся, впустив, впав на коліна, намагаючись підхопити.

Отаманка засміялася:

- Не поспішай, це тобі, ніхто забирати не буде.

- Чому ти тримаєш мене на ланцюзі?

- А чому ні? Ти тепер мій бранець. Що хочу, те й роблю з тобою... – дівчина повільно провела пальцем по щоці, а в очах такі бісенята грають... – Гаразд, їж уже, бо надвечір і сил не знайдеться...

- Цікаво, навіщо їй, щоб у мене надвечір були сили?