Глава 7. У полоні.

Світлана.

- Що, справді? - реготала отаманка, тримаючись за живіт і ледве не катаючись по підлозі печери. - Ти справді подумала, що я вирішила зварити твого друга на обід?!

Це було вже після того, як я перевернула у вогонь казан з окропом і рвалася рятувати Артема з криком «Ні, ні за що на світі! Артемчика я нікому не віддам! Лише я маю право відгризати від нього потроху шматочки!»

Я була грізна - тримайте мене троє! Але чортів було семеро, звісно, мене скрутили і повернули до загаслого вогнища, де спокійно сиділа Руда Абрі, спостерігаючи за моїми витівками.

Виявилося, що до печери ще вранці забрів дикий кабанчик, саме цей «гість» зустрічі з розбійниками не пережив і спочив з миром у спеціальній ямі, щедро вкритий ялиновими гілками, щоб не зіпсувався. Саме від його тушки відрізали ніжку, на яку Абрі подивилася скептично і звеліла відрізати й другу, бо голодних ротів побільшало. Кидаючи на мене незадоволені погляди, чорти знову розпалили багаття і поставили варити супчик зі свинячими кістками. М'ясо кабанчика на другому багатті повільно перетворювалося на шашлик.

Так, нерви час лікувати. Це ж треба було надумати, що Артема планують на вечерю! О, я занадто переживаю за цього живчика, нічого з ним не трапиться.

Артем.

У мене просто немає слів. Свєтка примудрилася знайти собі подружку в особі ватажка лісових розбійників. Зійшлися дві сороки, усамітнилися в печері біля вогнища і точать ляси. Тим часом чорти розвели окреме багаття на свіжому повітрі, і смажать шашлик з кабанчика. А з боку дівчат тільки й чути голосний сміх та голоси. Розібрав я лише одну фразу, яку Світлана вигукнула: «Ні! Ні за що на світі!" Вже не знаю, про що це вона, очевидно, якісь дівчачі дурниці, бо після цього вони довго іржали.

Якщо ви такі добрі подруги, то чому ти, люба моя, не скажеш, щоб мене відпустили? Думаєш, мені в кайф посидіти у ланцюгах під деревом? Куди там, Свєтка, напевно, вже й забула, що мандрувала не одна. Або навмисне так чинить, щоб мене подратувати...

Світлана.

Незабаром був готовий вже і супчик, і шашличок, запахи дивовижні! Лише трохи я посьорбала першу страву і приступила до шашлику, це вже моя улюблена їжа! Дикий кабанчик був трохи жорсткуватий, але голодний шлунок аж гурчав від задоволення, тим більше, що Абрі прикотила барило пива, з яким одразу стало веселіше.

- Неймовірна смакота! - Я підняла вгору великий палець. – А бранця погодували?

- Та що ти за нього так переживаєш? Він тебе на ланцюзі тримав!

- Ні, Абрі, все не так, як здається. Артем – мій друг, ми… здалеку. Просто він випадково темним назвався, а чорти, виявляється, перед темними на задніх лапках стрибають...

- Не всі. Мої хлопці ні перед ким не стрибають, окрім мене, звісно.

- Розумію.

- А ти, виходить, випадково назвалася світлою?

- Просто мене звуть Світлана.

- І дурню зрозуміло, що ти – не світла! Яка з тебе світла? Сама смаглява, волосся чорне.

- От-от, я теж намагалася довести, що не світла, але хто мене слухав?

- Згодна, у чортів нижчого рангу з аналізом, як і з почуттям гумору – повний нуль. Почули слово «світла» – і вже не переконати. А ви, отже, із Землі...

- Як ти здогадалась?

- А звідки ж ще, як і не темні, і не світлі?

- А, ти, мабуть, теж землянка! Ти ж і не світла, і не темна. Чи тут ще й руді виділяються?

- Ні, я – унікум! - розреготалася отаманка.

- І... давно ти в розбійниках?

- Та ні. Нещодавно йшла лісом, зустріла сімох диких чортів і взяла їх під своє крильце. Тепер ми – банда!

Розповідати про те, ким вона була до організації розбійницького бізнесу, Абрі не стала, а питати її було незручно.

- То можна Артема погодувати?

- Стривай, зараз мої хлопці наїдяться, тоді і бранця погодують.

- А може, відпустиш його?

- Ні! Мені він не подобається!

- Ти просто його не знаєш!

- А ось зараз і схожу, познайомлюсь ближче, - Абрі взяла шампур і, вихляючи стегнами, вирушила «знайомитися» з бранцем.

Добре, що пощастило вмовити її нагодувати Артема, з голоду тепер не помре. А щодо випивки, нехай вибачає. Мене, коли за ґратами тримали, теж не балували.

Артем.

У мене вже шлунок виводив рулади, а сам я слиною захлинався від спокусливих запахів, коли, нарешті, отаманка зволила принести мені трохи шашлику, звісно, обрала самий підгорілий, але не в тому суть! Чужа людина потурбувалася про нещасного голодного бранця, а подруга дитинства Світлана навіть і не згадала про мене! От як так можна?

Вхопив ще гарячий шампур, обпікся, впустив, впав на коліна, намагаючись підхопити.

Отаманка засміялася:

- Не поспішай, це тобі, ніхто забирати не буде.

- Чому ти тримаєш мене на ланцюзі?

- А чому ні? Ти тепер мій бранець. Що хочу, те й роблю з тобою... – дівчина повільно провела пальцем по щоці, а в очах такі бісенята грають... – Гаразд, їж уже, бо надвечір і сил не знайдеться...

- Цікаво, навіщо їй, щоб у мене надвечір були сили?

Світлана.

- Як він там, зрадів? - Запитала я у Абрі, що повернулася.

Все ж звичка піклуватися про товариша, яка виникла ще у дитячому садочку, так нікуди й не ділася.

- А хто ж шашлику не радіє при здоровому глузді? Лано, все ж ніяк не розберу: він тобі друг чи дружок?

- Друг, звичайно. Навіть, можна сказати, друг дитинства!

- І у вас із ним нічого досі не було?

– Ні. Ти не віриш, що між чоловіком і жінкою може бути просто дружба?

- Доведеться повірити. Хоч і це дивно. Гей, Лосику, ти вже поїв? Налий полоненому у миску супчику. А ти, Волохатий, орієнтування перевір!