Глава 7. У полоні.

Світлана.

- Що, справді? - реготала отаманка, тримаючись за живіт і ледве не катаючись по підлозі печери. - Ти справді подумала, що я вирішила зварити твого друга на обід?!

Це було вже після того, як я перевернула у вогонь казан з окропом і рвалася рятувати Артема з криком «Ні, ні за що на світі! Артемчика я нікому не віддам! Лише я маю право відгризати від нього потроху шматочки!»

Я була грізна - тримайте мене троє! Але чортів було семеро, звісно, мене скрутили і повернули до загаслого вогнища, де спокійно сиділа Руда Абрі, спостерігаючи за моїми витівками.

Виявилося, що до печери ще вранці забрів дикий кабанчик, саме цей «гість» зустрічі з розбійниками не пережив і спочив з миром у спеціальній ямі, щедро вкритий ялиновими гілками, щоб не зіпсувався. Саме від його тушки відрізали ніжку, на яку Абрі подивилася скептично і звеліла відрізати й другу, бо голодних ротів побільшало. Кидаючи на мене незадоволені погляди, чорти знову розпалили багаття і поставили варити супчик зі свинячими кістками. М'ясо кабанчика на другому багатті повільно перетворювалося на шашлик.

Так, нерви час лікувати. Це ж треба було надумати, що Артема планують на вечерю! О, я занадто переживаю за цього живчика, нічого з ним не трапиться.

Артем.

У мене просто немає слів. Свєтка примудрилася знайти собі подружку в особі ватажка лісових розбійників. Зійшлися дві сороки, усамітнилися в печері біля вогнища і точать ляси. Тим часом чорти розвели окреме багаття на свіжому повітрі, і смажать шашлик з кабанчика. А з боку дівчат тільки й чути голосний сміх та голоси. Розібрав я лише одну фразу, яку Світлана вигукнула: «Ні! Ні за що на світі!" Вже не знаю, про що це вона, очевидно, якісь дівчачі дурниці, бо після цього вони довго іржали.

Якщо ви такі добрі подруги, то чому ти, люба моя, не скажеш, щоб мене відпустили? Думаєш, мені в кайф посидіти у ланцюгах під деревом? Куди там, Свєтка, напевно, вже й забула, що мандрувала не одна. Або навмисне так чинить, щоб мене подратувати...