Глава 6. Розбійники.

Артем.

Цього й слід було очікувати! Адже казав, що Світлана просто притягує до себе неприємності!

Щойно ми виїхали за межі квадрата 237, як у землю перед копитами коней встромилися два арбалетні болти. Не у всіх, мабуть, вогнепальна зброя в наявності. А в нас так і взагалі зброї ніякої! Якось не подумав я, окрім одягу та транспорту, замовити ще пару автоматів. І що тепер робити? Зі стрілами не жартують. Але якщо не вбили відразу, можливо, вдасться домовитись.

Попереду з'явився воїн з арбалетом у руках. Дрібний якийсь, худорлявий, до того ж звичайна людина, а не чорт. Якби не його зброя, то впоратися з таким  – пара дрібниць. Він зупинився неподалік, перекриваючи дорогу, арбалет трохи опустив, але тримав напоготові.

Озирнувшись, я побачив, що позаду дорогу перегородив дебелий чорт, ще по троє показалися з-за дерев праворуч і ліворуч. Усього розбійників вісім, і всі озброєні. Шансів відбитися чи втекти – нуль. Отже, уся надія на дипломатію. Може, вони теж ставляться до темних лордів із повагою?

- Я – лорд Ар, темний лорд!

Головним серед нападників виявився той дрібний чоловічок, єдина людина у компанії чортів, тому що саме миршавий відповів:

- І що?

Може, ці світлих шанують? Тоді спробуємо по-іншому:

- А поряд зі мною – Світла Лана! Я її врятував!

- І що? – ліниво пролунало у відповідь. - Зброя, золото та все майно – на землю!

- У сенсі, життя чи гаманець? – перепитав я.

- У сенсі, одним гаманцем не відкараскаєшся,  життя вдасться зберегти тільки, якщо зможеш за нього заплатити!

- Але ж у нас нічого немає!

- Тоді й говорити нема про що! Немає майна – навіщо вам життя!

Світлана.

Ой, бачу я, що цей недодипломат заведе нас не туди, куди треба! Тому я вирішила брати віжки у свої руки і втрутилась у розмову:

– У мене є майно! Віддаю ось цю стару шкапу! - вказала на мерина. - Можна на ковбасу! А важкі метали приймаєте? У мене багато металу та дуже важкого! – і я потрясла ланцюгом, прикріпленим до кайданів.

Мерин, образившись, спробував мене скинути, що, втім, йому й удалося, бо я миттю опинилась на землі. Але ось ковбасних рядів йому навряд чи вдасться уникнути, бо чорти вже схопили його за вуздечку. До речі, і мене підняли під білі рученята, я так і повисла між двома міцними екземплярами, простягаючи до головної руки:

- То що, береш метал?

Що головна – дівка, я зрозуміла одразу. Обличчя ніжне, фігурка точена, це помітно незважаючи навіть на чоловічий одяг. Та й одягнена чистенько, охайно, на відміну від чортів у різномастій, старій, подекуди навіть рваній одежинці. Тільки на голові у неї була негарна об'ємна сіра шапка, що повністю приховувала волосся.

– А вона мені подобається! - Підійшла дівка ближче, з цікавістю мене розглядаючи.

- Ти теж симпатична! – відповіла я.

- Хм, і здогадлива яка, Лано Світла, - схвально хмикнула дівчина, стягуючи з себе шапку.

Руде, злегка хвилясте волосся щедро розсипалося по плечах. Хоча, швидше за все, фарбоване, тому що руді зазвичай всипані ластовинням, а у цієї дівчини обличчя було біленьке і гладке.

- Тоді давай знайомитись: Руда Абрі.

- Дуже приємно! Але було б приємніше, якби мене опустили на землю.

- Відпустіть її, - наказала отаманка. — І зніміть ланцюги... Краще надягніть їх на того… так званого лорда, — кивнула вона в бік застиглого, мов статуя, Артема.

Я весело посміхнулась на всі тридцять дві й підставила руки. Зрозуміло, що радію, я цю «прикрасу» скільки носила? І що він мені казав? Почекай, потерпи, так треба. От нехай тепер сам кайдани потягає, почекає і потерпить, бо так треба.