Глава 5. Пекло.

Артем.

Коли я вийшов з лазні, настрій мій значно покращився. Щоправда, тепер захотілося пити, їсти і... щось, щоб полегшити похмілля. Хміль, звісно, після всього пережитого вийшов, але головний біль залишився.

На мене вже чекав новий одяг: м'які легкі штани на шнурівці і такий самий легкий камзол. І зручні сандалії, правда, з незручними зав'язками аж під коліно. А у дворі тупцювали два коня на прив’язі та якась задрипана автівка, біля якої  стояли і розмовляли тихенько вже знайомий нам чорт і незнайомий, старший за першого. Почувши, що я вийшов, обоє одразу обернулися і шанобливо вклонилися.

- Старшина Мракобіс до ваших послуг, лорд Ар, - представився другий  чорт.

- А де моя полонянка? - Я не бачив ніде Світлани Громової і мені раптом стало страшно, що її могли забрати без мого дозволу і якось нашкодити. – Де? Моя? Полонянка?!

- У камері попереднього ув'язнення, ваша темність!

- Відведіть мене до неї! Мені... треба її допитати!

- Зрозуміло, лорде Ар, - я проведу, - вклонився Мракобіс. - А ти, рядовий Могило, готуй на стіл, не барися.

- М-м… - В мене аж слинки покотилися від згадки про їжу. Тим паче, що в повітрі відчувався божественний запах. - Буде риба?

- Саме так, ваша темність! Рядовий Могила запік для вас рибину, зараз усе буде готово.

Слідом за старшиною я зайшов у будівлю, де і побачив Свєтку, вона стояла за ґратами в кутку кімнати, обійнявши себе руками, і погляд її говорив багато про що.

- Залиш нас, - наказав я старшині.

- Так, ваша темність, - Мракобіс підтягнув до ґрат крісло і вийшов з будівлі.

- Сідай, лорде, чого вже там, - скривилася Світлана, мов середа на п’ятницю.

- Е-е... Ти теж могла б сісти...

- Куди? На ту купу гнилої соломи? Годувати вошей та бліх? Ні! Давай, думай, як мене витягуватимеш, л-лорде!

- Та що думати? Зараз ми візьмемо коней, мапу і вирушимо в дорогу. Залишилося потерпіти трошки! Так, до речі, нас перед виїздом ще й погодують, рядовий Могила запік рибину, яка разом з нами потрапила до сітки.

Свєтка знову скривилася:

- А розсольчику там не знайдеться?

- Навряд чи. Та не розкисай, Громова, переживемо, не таке переживали!

- Ага, розумний, коли твоя дупа в м'якому кріслі, а моя...

Тут позаду почулися кроки, і голос рядового сповістив:

- Ваша темність, будьте ласкаві до столу!

Я непомітно склав великий і вказівний пальці у знак «окей», щоб підтримати подругу, і пройшов до іншої кімнати, що служила кухнею-їдальнею. О-о, запахи запеченої рибки просто зводили з розуму. До неї додався свіжий білий хліб та кругла пляшечка вина. Непогано, непогано...

- Не забудьте погодувати мою полонянку!

- Вже несу, - рядовий Могила кивнув на піднос у його руках.

Мій погляд упав на шматок запліснявілого хліба і глечик з водою, яка навіть звідси тхнула болотом.

- Що це?! - я вибив піднос з його рук. - Ти, що, зраднику, хочеш, щоб я біля кожного куща чекав, поки бранка про... прочистить свій шлунок?! Ти так і не зрозумів, що це дуже важлива бранка, і вона мені потрібна живою і здоровою!

- Пробачте, ваша темність! – чорт затремтів, чекаючи на удар, але його я бити, звісно, не став. - Пробачте!..

- Ось, - я відламав пристойний шмат риби разом із хвостом і кинув на тарілку, зверху примостив скибку білого хліба. - А вода... То ж була вода з річки?

- Пробачте!..

- Точно, ти вирішив мою полонянку вбити. У вас немає безпечного питва?

- Є! - чорт жваво наточив води з каністри, що стояла у кутку.

- Все, неси! - І я з радістю приступив до трапези, задоволений тим, як складаються обставини.

Риба виявилася ніжною, з добре підсмаженою скоринкою, і дуже смачною. Чи це я встиг занадто зголодніти? Чорти стояли неподалік, витягнувшись по струнці, мабуть, сісти поснідати з темним лордом для них заборонено. Рядовий Могила послужливо підливав мені вина, як тільки келих ставав наполовину порожнім.

- До речі, я просив мапу...

- Так, ваша темність, - старшина Мракобіс з поклоном простяг мені згорнутий у рулон пожовтілий папірець.

Я розгорнув його, притиснувши з одного боку своєю тарілкою, а з іншого – солянкою. Що ж ми маємо?.. Угорі великими літерами було написано «ПЕКЛО», а сама карта виявилась розкресленою квадратами, в кожному стояв номер. З виглядом знавця я знайшов у центральній частині, але ближче до заходу, річечку під назвою Вонючка, а потім і квадрат із номером 237, який вже називав рядовий. У цьому квадраті не було жодного населеного пункту, лише гори, ліс і чорна крапка з літерами С.П. Сторожовий пункт! – здогадався я і тицьнув пальцем у аркуш.

- Ми тут?

- Так, ваша темність!

- Не знаю цієї місцевості, я здалеку...

- Ми так і здогадалися, ваша темність, що ви з північних земель.