Глава 4. Квадрат 237 - 2.

Артем.

Не розуміє Свєтка, що їй зараз треба бути тихішою за воду, нижчою від трави, кричить, щось вимагає. Зрозуміло, я подбаю про неї, і не слід показувати свою непокору. Не можна, щоб нас запідозрили.

Слідом за чортом, який тягнув велику рибину та зламаний стілець, які теж застрягли в рибальській сітці, ми вирушили до його сторожового пункту. Невеликий акуратний будиночок шоколадного кольору, поряд лазня та вуличний туалет. Мінімалізм тріумфує.

Рядовий Могила в будинок нас брудними не запросив, прикував ланцюг з Громовою до стовпа, для цього, мабуть, і призначеного, вказав мені на лавку біля стіни сторожового пункту, а сам пішов топити лазню. Звісно, я поспішив до Свєтки.

- І як ти мені все це поясниш? - Світлана була зла, дуже зла.

- Ти сама винна. Навіщо назвалася світлою?

- Я не називалася, ти ж знаєш! Міг би щось придумати, якщо вже тобі з ім'ям пощастило!

- А я й придумав! Придумав, як врятувати твоє життя!

- Проїхали, - Свєтка втомлено опустилася на траву.

- Зрозумій, ми ще не в поганій ситуації опинилися. Принаймні мене тут поважають і слухаються. Зараз для нас головне – вижити, знайти перехід до нашого світу та повернутися додому. Повір, все буде гаразд! Тобі потрібно лише підіграти!

- Та зрозуміла я, зрозуміла. Куди ж тепер дінуся, підіграватиму. Тільки не забувай про мої потреби, лорде, - мовила глузливо.

А тут і чортова голова висунулась із дверей:

- Ваша темність! Баня готова, можете заходити, паритися. А полонянку я відведу до річки, хай там скупається.

- Добре, тільки вибери для неї якийсь миючий засіб, та з приємним запахом! Мені з нею ще довго мандрувати...

Світлана.

Отак, хтось у лазні париться, а хтось у річці має купатися. Добре, хоч вода тепла.

- Відвернися!

- Не маю права спускати очей із полоненої, - відповів рядовий Могила, сидячи поруч на камінчику і тримаючи в руках кінець ланцюга.

Можна було, звісно, смикнути сильніше, вирватися, але в нього в руках зброя, схожа на автомат, і перевіряти на собі її дальність і влучність бажання не було. Вважаю, що невиправданий ризик - то дурна справа. Та й Артема я залишити не можу. Гаразд, доки нехай буде так.

- Ну і дивися, чорт з тобою!

Добре, хоч випросила в Артема миючі засоби, сам би не здогадався. І нехай п’ялиться цей... Адже він не людської раси, чого мені соромитися? Приставати точно не буде, побоїться «осквернитися». Тьху, виродок!

- Кайдани хоч зніми!

- Не маю права.

І що вдієш? Я викупалася, подзвякуючи ланцюгами, вимила волосся і випрала одяг, як змогла. Я їм свої джинси, сорочку та кросівки не залишу! Так, а в чому мені тепер повертатися?

- Гола не піду! – я демонстративно сіла на камінь спиною до чорта, опустивши ступні у воду.

На диво той і не протестував. Знов дістав рацію:

- Прийом, прийом! Старшина Мракобіс? Ви вже під'їжджаєте? Зверніть, будь ласка, до річки навпроти сторожового пункту, я тут із бранкою.

Незабаром я почула щось схоже на рев мотора. Невже тут є автомобільний транспорт? Справді, з-за каменів з'явилася машина на кшталт уазика з відкритим верхом. Їхала вона повільно, чхала та гуркотіла, поряд з нею скакали, прикріплені за поводи, два коні. Точніше, один чорний високий кінь із тонкими ногами, явно елітний, і другий – сіро-буро-малиновий мерин. За кермом виявився теж чорт, але старший на вигляд, він викинув з машини пакет:

- Це одяг для полонянки, рядовий Могила!

"Наш" чорт підхопив пакет і перекинув його мені:

- Одягайся, Світла!

Як я і очікувала, вбрання не від кутюр. Якесь рубище, тобто, сорочка сірого кольору до колін та на додаток грубі сандалії.

- Викинь свій одяг! – наказав мені молодший чорт.

Ще чого?!

- А ви спитали дозволу у темного лорда? - єхидно примруживши одне око, запитала я.

- Гаразд, хай забирає, - дозволив старший.

Я склала одяг, взуття і миючі засоби, що залишилися, в пакет. Свого не віддам.

Звісно, в машину мене не пустили. Рядовий Могила вмостився поруч із сержантом Мракобісом, і вони повільно покотили по нерівній, але укатаній колії, а мені довелося досить швидко йти слідом, намагаючись не потрапити під копита коней. Сторожовий пункт був зовсім поруч, мені дозволили розкласти одяг на камінні, щоб висох, а саму завели всередину, в кімнатку із ґратами, і замкнули, не звертаючи уваги на мої вимоги. А мені вже хочеться і їсти, і пити, і сьорбнути розсолу не завадило б...

От сто разів подумаю наступного разу, перш ніж зв'язуватися з Артемом!