Глава 2. Підземна ріка - 2.

Артем.

Я вже роздумував над тим, як нам вибратися на землю і не розбитися при цьому об каміння, як ми раптом урізались в щось... Та в невід ми потрапили! У звичайний рибальський невід! Чудово! Тепер по ньому ми зможемо вибратися на берег. Як хоч Свєтка? Зовсім млява стала. Нічого, опинимось на суші – оговтається. Я перехопив дівчину міцніше однією рукою, а другою почав підтягуватися за сітку, прямуючи до берега. Це було непросто. Шалені потоки води налітали на нас, накривали з головою. Якби були вільні дві руки... Але Світлану я не кину, ні за що! Буль-буль-буль! Пфу-у-у! Я врятую тебе, подруго!

Я вже світла білого не бачив, і навіть думок у голові майже не лишилося. Тільки дві: утримати Свєтку і дістатися до берега. Час чи то сповільнився, чи зупинився, мені здалося навіть, що берег відсувається, що нам ніколи не вдасться вибратися. І раптом прямо перед моїм носом постала чиясь смаглява волохата рука.

Світлана.

Води річки летіли, прагнули потягнути нас за собою, але не дозволяла рибальська сіть, в яку ми потрапили, наче дві великі рибини. Коли Артем почав булькати, я зрозуміла, що наша епічна подорож прямує до сумної кінцівки, але нічого не могла вдіяти, він мене не відпускав. А вмирати як же ж не хочеться у такі юні роки! Я вже думала про те, щоб вкусити Артема за його безволосі груди, щоб вирватися зі смертельних обіймів, як на допомогу прийшов незнайомець. Буквально прийшов. Виявилося, що тут не так вже й глибоко, Артему по груди, мені по шию. Якби цей алкаш мене не тримав, ми вже давно це зрозуміли б і вибрались на суходіл. Тепер нас витягнув незнайомець, ми сиділи на прибережному камені, намагаючись віддихатися і відкашлятися від води, що потрапила в легені, і з подивом розглядали пейзаж. Ми були, по логіці, під землею, але здавалося, що на землі. Навколо розкинулися скелі, вкриті місцями рідким підліском та чагарником. Було світло та тепло, навіть спекотно. Сама земля була теплою! А небо... От небо відрізнялося від земного, не помічалося його прозорої глибини, не виднілося ласкаве сонечко, зате весь простір світився, утворюючи якісь дивні візерунки, які, до того ж, ворушилися й повільно змінювали конфігурацію. Все це нагадувало неймовірної висоти склепіння, покрите килимом із живих істот, світляків.

Відірвавшись від споглядання неба, я перевела погляд на людину, яка врятувала нас. Упс. Не людину. Зростом він був сантиметрів на двадцять нижчим за Артема, отже, на десять нижчим за мене, але доволі кремезним, вгодованим, можна сказати. Одягнений у форму, що нагадує військову, з блискучими ґудзиками, тільки замість чобіт якісь сандалети. У руках стискає зброю, незнайому, але, вочевидь, вогнепальну, і це мені дуже не сподобалося. Шкіра смаглява, кисті рук з тильного боку покриті темним кучерявим волоссям. Голова... Як не відкладай, а описати доведеться. Голова схожа на людську, тільки густі бакенбарди вкривають нижню частину обличчя, ніс п'ятачком, мов у поросяти, а на голові два невеликі роги. Сантиметрів по п'ять, не більше. І тупі. Ось тепер я все сказала. Нікого не нагадує? Еге ж, типовий чорт власною персоною.

Ми в Пеклі?