Глава 2. Підземна ріка.

Артем.

Це ж треба було Світлані так напитися, що на ногах втриматись не могла? Звичайно, як справжній друг, повів її додому, добре, що ми живемо недалеко від нашого звичайного місця посиденьок. Йдемо, а її водить по всій дорозі, я її за талію обхопив, тримаю, щоб не гепнулася на асфальт або під машину не потрапила з її вдачею. Машин, на щастя, практично не зустрічалося в цей час доби, але Світлана все одно знайшла неприємність на нижні дев'яносто.

Який дебіл стягнув кришку з каналізаційного люка, ми ніколи не дізнаємося, але Свєтку понесло саме туди. Зрозуміло, я, як справжній чоловік, намагався утримати її, міцно обхопив за талію, але... На жаль, вона таки впала, та ще й мене за собою потягла. Так ми опинилися в... неприємностях по самі вуха. Я не відпускав подругу, підтримуючи її голову над поверхнею смердючої річки, на яку перетворилася каналізація після вчорашньої зливи. А вона ще щось кричала, намагалася вирватися. Але я не дав Світлані потонути в нечистотах, я її не відпустив. Я не відпустив її, навіть коли ми провалилися ще глибше…

Світлана.

Коли нас підхопила течія, я ледь не захлинулась у мерзотній річці каналізації, бо Артем вчепився в мене, наче кліщ у бульдога, і не відпускав! Це ж треба бути таким... тупим? Я кричала, звивалася, намагалася вирватись. Але хіба вирвешся з лап п'яного гризлі? Ну, це я просто так його назвала, Артем не надто високий і накачаний, просто жіночу слабкість із чоловічою силою не порівняти, особливо, коли ця сила не контролюється розумом. Я вже думала, що хана кошеняті. Так би, мабуть, і вийшло, якби ми не провалилися ще глибше. В одному місці здалося, що змогла за щось зачепитися ногами, але внизу пролунав тріск і ми разом із цим «щось», Артуром і потоком брудної води полетіли вниз.

Все-таки моя вдача з невдачею Артема, мабуть, бореться, бо звалилися ми не на гостре каміння, а в підземну річку, яка навіть частково змила з нас цю погань. Правда, роздумувати, де це ми опинилися, було ніколи, та й розглянути округу не виходило, бо цей алкоголік продовжував притискати мене щосили до своїх грудей. Окрім брудної сорочки та шматочка голої шкіри я нічого не бачила. Тепер шанс потонути у лайні змінився на шанс захлинутися у річці. Краще, чи не так?

Артем.

Впавши в річку, я продовжував утримувати Свєтку на плаву. Сам потону, а їй загинути не дозволю! Але куди ж це нас занесло?.. Течія надто швидка, складається враження, що це гірська річка, та й скелі навколо підтверджують цю думку. Та хіба ми не під землею? Чому тут світло й тепло? Де-не-де навіть миготять якісь кущики? Гаразд, подумаємо про це після того, як виберемося на берег. Тільки як це зробити? Один я б, зрозуміло, впорався з течією, але зараз, коли мені потрібно утримувати Свєтку... Правда, вона хоч перестала так люто вириватися, мабуть, падіння і купання злегка її протверезило...

Світлана.

Артем так мене придушив, що я вже не в змозі була відбиватися. Вода постійно потрапляла в ніс, у рот, у вуха. Навіщо чоловікам дана дурна сила? Щоб над нами, бідними жінками, знущатися? Краще б розуму хоч трохи... На жаль, «ванна» мого друга не протверезила. І куди це нас несе? Якби Артемчик мене відпустив, я змогла б вибратися на берег, а там знайшла б якусь палицю, суху деревину, і допомогла б вилізти йому. Але він нічого не розуміє. Ні, час кидати пити. Йому, звісно. Я-то завжди свою норму знаю. Якщо вдасться вибратися з цієї колотнечі...

Бух! Ми врізалися у щось пружне, але міцне. Хоч не в камінь, слава Бахусу, кажуть, він п'яних береже...

Артем.

Я вже роздумував над тим, як нам вибратися на землю і не розбитися при цьому об каміння, як ми раптом урізались в щось... Та в невід ми потрапили! У звичайний рибальський невід! Чудово! Тепер по ньому ми зможемо вибратися на берег. Як хоч Свєтка? Зовсім млява стала. Нічого, опинимось на суші – оговтається. Я перехопив дівчину міцніше однією рукою, а другою почав підтягуватися за сітку, прямуючи до берега. Це було непросто. Шалені потоки води налітали на нас, накривали з головою. Якби були вільні дві руки... Але Світлану я не кину, ні за що! Буль-буль-буль! Пфу-у-у! Я врятую тебе, подруго!

Я вже світла білого не бачив, і навіть думок у голові майже не лишилося. Тільки дві: утримати Свєтку і дістатися до берега. Час чи то сповільнився, чи зупинився, мені здалося навіть, що берег відсувається, що нам ніколи не вдасться вибратися. І раптом прямо перед моїм носом постала чиясь смаглява волохата рука.

Світлана.

Води річки летіли, прагнули потягнути нас за собою, але не дозволяла рибальська сіть, в яку ми потрапили, наче дві великі рибини. Коли Артем почав булькати, я зрозуміла, що наша епічна подорож прямує до сумної кінцівки, але нічого не могла вдіяти, він мене не відпускав. А вмирати як же ж не хочеться у такі юні роки! Я вже думала про те, щоб вкусити Артема за його безволосі груди, щоб вирватися зі смертельних обіймів, як на допомогу прийшов незнайомець. Буквально прийшов. Виявилося, що тут не так вже й глибоко, Артему по груди, мені по шию. Якби цей алкаш мене не тримав, ми вже давно це зрозуміли б і вибрались на суходіл. Тепер нас витягнув незнайомець, ми сиділи на прибережному камені, намагаючись віддихатися і відкашлятися від води, що потрапила в легені, і з подивом розглядали пейзаж. Ми були, по логіці, під землею, але здавалося, що на землі. Навколо розкинулися скелі, вкриті місцями рідким підліском та чагарником. Було світло та тепло, навіть спекотно. Сама земля була теплою! А небо... От небо відрізнялося від земного, не помічалося його прозорої глибини, не виднілося ласкаве сонечко, зате весь простір світився, утворюючи якісь дивні візерунки, які, до того ж, ворушилися й повільно змінювали конфігурацію. Все це нагадувало неймовірної висоти склепіння, покрите килимом із живих істот, світляків.