Глава 2. Підземна ріка.

Артем.

Це ж треба було Світлані так набухатися, що на ногах втриматись не могла? Звичайно, як справжній друг, повів її додому, добре, що ми живемо недалеко від нашого звичайного місця посиденьок. Йдемо, а її водить по всій дорозі, я її за талію обхопив, тримаю, щоб не гепнулася на асфальт або під машину не потрапила з її вдачею. Машин, на щастя, практично не зустрічалося в цей час доби, але Світлана все одно знайшла неприємність на нижні дев'яносто.

Який дебіл стягнув кришку з каналізаційного люка, ми ніколи не дізнаємося, але Свєтку понесло саме туди. Зрозуміло, я, як справжній чоловік, намагався утримати її, міцно обхопив за талію, але... На жаль, вона таки впала, та ще й мене за собою потягла. Так ми опинилися в... неприємностях по самі вуха. Я не відпускав подругу, підтримуючи її голову над поверхнею смердючої річки, на яку перетворилася каналізація після вчорашньої зливи. А вона ще щось кричала, намагалася вирватися. Але я не дав Світлані потонути в нечистотах, я її не відпустив. Я не відпустив її, навіть коли ми провалилися ще глибше…

Світлана.

Коли нас підхопила течія, я ледь не захлинулась у мерзотній річці каналізації, бо Артем вчепився в мене, наче кліщ у бульдога, і не відпускав! Це ж треба бути таким... тупим? Я кричала, звивалася, намагалася вирватись. Але хіба вирвешся з лап п'яного гризлі? Ну, це я просто так його назвала, Артем не надто високий і накачаний, просто жіночу слабкість із чоловічою силою не порівняти, особливо, коли ця сила не контролюється розумом. Я вже думала, що хана кошеняті. Так би, мабуть, і вийшло, якби ми не провалилися ще глибше. В одному місці здалося, що змогла за щось зачепитися ногами, але внизу пролунав тріск і ми разом із цим «щось», Артуром і потоком брудної води полетіли вниз.

Все-таки моя вдача з невдачею Артема, мабуть, бореться, бо звалилися ми не на гостре каміння, а в підземну річку, яка навіть частково змила з нас цю погань. Правда, роздумувати, де це ми опинилися, було ніколи, та й розглянути округу не виходило, бо цей алкоголік продовжував притискати мене щосили до своїх грудей. Окрім брудної сорочки та шматочка голої шкіри я нічого не бачила. Тепер шанс потонути у лайні змінився на шанс захлинутися у річці. Краще, чи не так?

Артем.

Впавши в річку, я продовжував утримувати Свєтку на плаву. Сам потону, а їй загинути не дозволю! Але куди ж це нас занесло?.. Течія надто швидка, складається враження, що це гірська річка, та й скелі навколо підтверджують цю думку. Та хіба ми не під землею? Чому тут світло й тепло? Де-не-де навіть миготять якісь кущики? Гаразд, подумаємо про це після того, як виберемося на берег. Тільки як це зробити? Один я б, зрозуміло, впорався з течією, але зараз, коли мені потрібно утримувати Свєтку... Правда, вона хоч перестала так люто вириватися, мабуть, падіння і купання злегка її протверезило...

Світлана.

Артем так мене придушив, що я вже не в змозі була відбиватися. Вода постійно потрапляла в ніс, у рот, у вуха. Навіщо чоловікам дана дурна сила? Щоб над нами, бідними жінками, знущатися? Краще б розуму хоч трохи... На жаль, «ванна» мого друга не протверезила. І куди це нас несе? Якби Артемчик мене відпустив, я змогла б вибратися на берег, а там знайшла б якусь палицю, суху деревину, і допомогла б вилізти йому. Але він нічого не розуміє. Ні, час кидати пити. Йому, звісно. Я-то завжди свою норму знаю. Якщо вдасться вибратися з цієї колотнечі...

Бу-ух! Ми врізалися у щось пружне, але міцне. Хоч не в камінь, слава Бахусу, кажуть, він п'яних береже...