Артур.
Я так і знав… Так і знав, що все погано скінчиться. А втім, коли це закінчувалося добре, якщо поряд була Свєтка? Вона ж патологічна невдаха! От як познайомилися ми з нею в дитячому садку, коли було нам по чотири рочки (ні, мене було п'ять... майже), так і почалося. Коли її немає на обрії – все в повному порядку. Тільки варто їй з’явитися, як відразу все починає ламатися, губитися, падати з рук і закінчується маленькими або великими неприємностями.
Але все одно я її люблю. Не як дівчину, ні, як друга. Їй я, звісно, подобаюсь, це я знаю точно. Такий вродливий хлопець, як я, не може дівчині не подобатися. Але вона не дурна, виду не показує, розуміє, що нам з нею вигідніше просто дружити. Хіба дозволив би я своїй дівчині так напитися, як сьогодні? А з другом пити – одне задоволення. Світлана весела, балакуча, завжди вигадує усілякі розваги. Чого ми тільки з нею не виробляли... У молодості. Тобто до закінчення універу, а універ ми лише сьогодні й закінчили. Точніше, сьогодні обмивали закінчення та прощання з групою. Тож привід напитися був серйозний. Прощання з безтурботною юністю.
Світлана.
Так і знала, що добром справа не закінчиться. Втім, дивного мало. З Артемом вічно щось трапляється, тому перебувати поряд з ним небезпечно для життя, здоров'я та душевної рівноваги. От ще в дитячому садочку, пам'ятаю, привели його вперше, такого розгубленого, зареваного, з червоними підпухлими очима. Я простягла йому іграшковий бульдозер, щоб допомогти адаптуватися, а він лише до рук його взяв - ківш і відвалився. Руки-гаки, і не лише. Невдаха він по життю, то вляпається у щось, то на нього щось ляпне. Але я його не покинула, шкода стало. Так і по сей день тягаюся з ним по всіляких сумнівних місцях, постійно витягаю з «ж», куди він частенько потрапляє з його вдачею. А що робити? Друг.
Щоправда, останнім часом зауважую, що поглядати він на мене став не як на друга. Це й зрозуміло, з незграбного підлітка я перетворилася на струнку білявку з обличчям фотомоделі, з тонкою талією, грудьми третього розміру, до того ж кмітливу та ділову. Чоловіки очей відірвати не можуть, вже вся цими очима всипана, мов медалями. Але я дівчина серйозна, на першого зустрічного не ведуся, чекаю на свого «принца» на новому електрокарі. А Артему виду не показую, що помічаю, як він на мене поглядає, бо чоловік чи навіть бойфренд з нього вийде нікудишній. Хто його знає краще, ніж я? Ні-ні! Ніяких серйозних стосунків у нас бути не може! Тому підтримую статус «бойової подруги».
Ось через цей самий статус ми сьогодні так «попрощалися» з універом, що навіть я відчула легке запаморочення у голові. А Артем настільки «нализався», що поверталися ми додому серед ночі, і він виписував такі кренделі по всій дорозі, що я насилу його утримувала від падіння. І все ж його невдачлива доля потягла Артема не в той бік - і ми звалилися в каналізаційний люк, з якого хтось якийсь добряк спер кришку.
Розумні люди, падаючи в люк, що зробили б? Жахнулися в різні боки, щоб якось затриматися на поверхні, застрягнути. А що зробив Артем? Вхопив мене, притиснув до себе щосили, ось ми разом свічечкою і гепнулися у смердюче багно по саме «не хочу». І мало того, після вчорашньої зливи каналізація перетворилася на справжню річку, яка підхопила нас і понесла...