Пролог

Тіло палало від адреналіну. Здавалося, я от-от вибухну та розсиплюсь на дрібні уламки. Проте шляху назад не залишилось. Попереду п’ять хвилин, які триватимуть години. Але ці п’ять хвилин надто важливі для мого життя. Ці чортові п’ять хвилин мають вирішити, чи вдасться йому зламати мою гордість, чи я нарешті стану вільною…

Пристебнувшись, поклала руки на кермо, стиснула його. І міцно стиснула зуби, аби не розплакатися. 

Не дочекається моїх сліз, не дочекається того часу, коли я повзатиму в нього під ногами! Я просто не можу програти гонку, адже це покаже мою слабкість.

Ніби навмисне, він опустив пасажирське скло й холодно поглянув на мене. Уперезав поглядом, ніби я гірша за нього, невдаха. Відповіла йому презирливим поглядом, а потім повернула обличчя до світлофора. 

Сорок секунд до зеленого. Схвильоване серце гуркотіло в грудях, не давало навіть спокійно дихати.

— Готова до того, що нарешті станеш дорослою, Карамелько?

Виродок! Він навмисне мене провокував, аби я сердилася та через це зробила помилку! 

Висунувши із вікна руку, показала хлопцеві середній палець, а потім підняла скло. 

Тридцять секунд… Пульс — вчетверо більший. 

Страх. Мій найгірший та, прокляття, найвірніший супутник протягом всього життя. Я навчилася з ним жити, навчилася його приймати. Проте зараз все було під загрозою. Розуміла — якщо піддамся йому, то Макс здобуде перемогу. А я… я буду змушена віддати йому те, чим надзвичайно горджуся. І те, чим не може похвалитися більшість у моєму віці.

Двадцять секунд…

Руки надто міцно тримали кермо. Потрібно розслабитися. На кілька секунд заплющивши очі, уявила на пасажирському сидінні дідуся.

«Легше, Нінусю, від того, що ти нігті поламаєш, їздити краще не навчишся!»

Бадьорий хрипкий голос, що пролунав у голові, одразу ж допоміг заспокоїтися.

Чорта лисого я дозволю цьому виродку хоча б доторкнутися до мене! Нізащо! Ніколи!

Десять секунд... Дев’ять... Вісім…

Він прокричав щось, проте я зосередилася на автомобілі.

— Не підведи, крихітко, — відчайдушно прошепотіла. 

Проти Максової нової «Субару» моя старенька «Тойота» виглядала надто просто. Але швидше за неї в нашому місті не їздив ніхто. 

П’ять секунд…

Пульс знову підскочив, у горлі несподівано пересохло. Але я не могла собі дозволити зробити хоча б ковток. Тільки не зараз… Все потім, після того, як виграю гонку.

Три секунди…

«Все залежить від старту. Якщо з початку не піде на лад, то вся поїздка псові під хвіст…»

Тільки дідусеві слова й тримали мене на плаву, допомагали не звертати увагу на тремтіння рук та ураган у грудях, що набирав сили з кожним ударом серця.

Одна секунда…

Зчеплення. Перша. Педаль газу в підлогу. 

У мене немає права на помилку! Тільки не цього разу!