Розділ 17 Діана

​Забравши Даринку з садочка, я відчула, як внутрішня напруга, накопичена в лікарні та посилена зустріччю з Денисом, трохи відступає. Я повезла доньку не одразу додому, а в парк. Мені треба було якомога більше цього простого, незіпсованого часу. 

​Ми гуляли, кидали камінці у фонтан і купували вату. Даринка була щаслива, і її радість була моїм якорем. Я хотіла вкласти в ці години всю свою любов, бо знала, що з поверненням тата та дядька, а тепер і з моєю роботою, яка добавилась,  часу буде ще менше.

​Коли ми зайшли додому, нас зустрів Лео. Він сидів у вітальні, попиваючи чай, і виглядав похмуро.

​— Діано, нарешті, — він підвівся, і його тон був надзвичайно серйозним. — Чому ти мені не зателефонувала одразу, як дізналася про Мел? Я дізнався про все від Даміра!

​Я підійшла до нього, міцно обійняла, випустивши на секунду Даринку, яка побігла до своїх іграшок.

​— Вибач, Лео. Я знаю. Просто все було так швидко, я була на емоціях, кинулася в лікарню… Я навіть татові не одразу подзвонила.

​— Я хвилювався! Це ж Мел! — він зітхнув, але обійняв мене у відповідь.

​— Я винна, — щиро відповіла я. — Обіцяю, наступного разу, якщо щось трапиться, ти будеш першим, кому я подзвоню, навіть раніше, ніж увімкнеться мозок.

​Він пом’якшав.

— Гаразд. Головне, що з нею все буде добре. Я поїду за нею завтра після обіду, заберу додому, і буду її няньчити.

​Ця розмова була мені потрібна. Я відчувала себе винною, і його пробачення допомогло мені відновити рівновагу.

​Наступного ранку я прокинулася від галасу на кухні. Я спустилася вниз і застигла на сходах.

​Це було наче повернення додому після довгої подорожі. За столом сиділи троє моїх улюблених чоловіків. Тато, виснажений, але усміхнений, із загорілою шкірою. Дядько Адам, мій улюблений наставник, чия присутність завжди приносила відчуття спокою. І... Емір, що мене здивувало.

​Мій двоюрідний брат, син дядька Адама, мій найкращий друг. Він сидів, широко усміхаючись, а Даринка вже цілий ранок розважала його своїми розповідями про зоопарк.

​— Діано! Нарешті! — вигукнув тато, підіймаючись, щоб обійняти мене.

​— Привіт, моя красуне! — Адам обійняв мене міцно.

​Я підійшла до Еміра. Він підморгнув мені.

— Вибач, що без попередження. Вирішив, що нашій маленькій принцесі потрібна підтримка її короля, — він театрально вклонився.

​Я засміялася. Це було саме те, що мені потрібно. Його легкість і гумор.

​Після швидкого, але ситного сніданку, який Даринка перетворила на невеликий виступ, ми втрьох поїхали до Меліси. Переконавшись, що вона в надійних руках Лео і, незважаючи на гіпс, налаштована оптимістично, ми поїхали до офісу.

​В офісі тато й дядько одразу ж занурилися у фінансові та юридичні питання з Максом. Я ж почала розгрібати свої справи, що накопичилися за ранок.

​— Ти навіть не думай, що я сидітиму без діла, — Емір присів на край мого столу. — Мелісса знерухомлена, а це означає, що твоє навантаження подвоїлося.

​Я ледь посміхнулася.

— Дякую, я й не сумнівалась, в тому, що ти не зможеш сидіти ьез діла.

​— Я візьму на себе всі обов’язки Мел. 

​Його пропозиція була рятівною . Я не могла відмовитися. Це було найкраще рішення, яке дозволило б мені зберегти професійне обличчя і, головне, свій розум.

​— Дякую, Еміре. Ти мій рятівник. Тоді почнемо з обіду. Я хочу, щоб ти спробував справжню українську кухню.

​Ми поїхали в затишний ресторан, відомий своїми божественними варениками і борщем. Я хотіла, щоб Емір відчув колорит Києва.

​Ми зробили замовлення і поринули в розмову. Це була наша рідна, тепла розмова, яку ми вели роками, незважаючи на відстані.

​— Ну, розповідай, — підморгнула я, нарізаючи м’ясо. — Бабуся мені весь час пише, що ти маєш знайти наречену. Вже знайшов ту, що полонила твоє серце? Чи все ще гуляєш?

​Емір театрально закотив очі.

​— Бабуся, як завжди, мрійниця. Я їй кажу, що ще не нагулявся, а вона думає, що я просто приховую якусь таємницю. Ні, Ді. Я справді поки що не планую серйозних стосунків.

​Він сперся на спинку стільця і серйозніше подивився на мене.

— Для серйозних стосунків потрібен не просто красивий фасад, а надійний фундамент. Потрібна кандидатка, яка не тільки буде мене любити, а й зможе витримати мій характер. Та, що полонить моє серце, ще, на жаль, не з’явилася на горизонті. А я не хочу розмінюватися на дрібниці.

​— Ти правий. А то одружишся, а потім виявиться, що ти не той, кого вона шукала, — я гірко посміхнулася, згадуючи, як мене саму звинувачували у пошуках грошей.

​— Точно! Краще бути чесним із самого початку. А ти? Як твої справи на любовному фронті? Можливо з'явився якийсь принц, який розтопив твоє крижане серце.

​Я відчула тепло від його слів. Емір завжди підтримував мене, хоча й не знав усієї правди.

​— Ні, моє серце все ще крижане, і навряд чи знайдеться людина, яка його розтопить   — я подивилась на нього    —  все добре, нехвилюйся . А ти давай, розкажи про свій останній проект у Лондоні. Тато розказував, що ти нещодавно літав туди.

​Розмова була веселою, ми сміялися. Я відчувала себе легкою, захищеною, майже такою, якою була до того, як Ден знову увірвався в моє життя. Я майже забула про всі проблеми.

​І саме в цю мить, коли я відпивала борщ і сміялася з чергового жарту Еміра, біля нашого столика пролунав знайомий, глибокий і сповнений люті голос.

​— Чудово проводите час, пані архітектор.

​Мій келих застиг у повітрі. Я повільно підняла голову.

​Над нами стояв Денис. Його очі були темні, як ніч, а напруга навколо нього була настільки відчутна, що повітря затріщало. Він не був одягнений у діловий костюм — на ньому була чорна водолазка і темні штани. Він виглядав, як розлючений звір, який випадково натрапив на свою здобич у несподіваному місці.

​— Чи не забагато ви собі дозволяєте, відволікаючись на вареники, коли ваш партнер по проекту лежить у лікарні?

​Він знову знайшов мене. І цього разу його гнів був націлений не лише на мене, а й на Еміра, який одразу ж випрямився і холодно подивився на Дена.