Пам’ятаєш, коли ми були малими?
Світ тоді здавався таким простим і зрозумілим. Здавалось, сонце світить яскравіше, а небо так близько, майже поруч – варто тільки простягнути руку уверх і ось – можна дістати зірку, найбільшу та найяскравішу.
Коли ми були малими – сміх здавався щирим і дзвінким, і можна було відкрито сміятись, не зважаючи на нудних дорослих. А якщо щось боліло, то можна було плакати так само – відкрито і щиро, не лякатись чужих співчутливих поглядів.
Коли падав сніг – задирати голову уверх і слухати передзвін вітру у гіллі дерев. Мені здавалось, що то дзвенять новорічні дзвіночки – ті самі, якими прикрашають ялинку перед святами. Примружити очі і дивитись як поблискують вогники у гірляндах, переливаючись веселковими барвами.
Іноді мені здається, коли приходить зима і починається снігопад, я чітко чую цей передзвін і тоді в моє серце приходить довгоочікуваний спокій та затишок. Коли ж не чую той дзвін, то мені стає надзвичайно сумно і я собі думаю, що все те дитинство, веселе минуле – розчинилось у повітрі як дим. Чи може я то все придумала? Адже коли ми були малими – ми могли бути собою. Як так сталось, що ми себе втратили?
Я десь чула, що немає гіршого ворога для тебе, ніж ти сам. Знаєш, це правда. Свята істина. З часом я збагнула, якщо хочеш бути щасливим, так будь щасливим. Хочеш реготати як божевільний? Будь ласка! Хочеш заливатись сльозами ? На здоров’я. Хочеш бути собою? Хто ж тобі заважає бути собою?
Ах! Відповідь на останнє питання закінчується питанням. Не дозволом. Не похвалою. Не настановою. Звичайно, ти знаєш відповідь. Хто ж тобі заважає бути собою?
Тільки ти сам.
Змінюйся - для себе.
Роби - для себе.
Живи - для себе.
І будь щасливим – для себе.