Фелікс наздогнав мене за мить, і вже разом ми рушили у бік воріт, біля яких стояв чоловік. Високий такий, з мечем на поясі і кольчугою поверх сірої сорочки.
У мій бік він навіть не повернувся. Ба, більше! Відвів погляд.
Принаймні, чоловік удав, що мене не існує, поки я не порівнялася із ним і не зробила крок до брами. І тільки після цього краєм ока помітила, як він швидко підняв праву руку, звів великий і вказівний палець, утворивши коло, та притис руку до грудей.
— І що це було? — поцікавилася я у кота, проходячи разом із ним крізь браму.
Повернулася до міста і забула взагалі, про що щойно думала.
Переді мною відкрилася частина Старобраму. І це от взагалі не було схоже на те, що я очікувала побачити. Ані бруду на вуличках — чиста сіра бруківка. Ані дивакуватих будинків — акуратні одно і двоповерхові будівлі, з коричневою і червоною черепицею та білими або сірими стінами з круглого каменю.
Великі віконечка з дерев’яними рамами, акуратні невеличкі ґанки. Я наче у передмістя в якесь заїхала, хоча… а чого це «наче»?
— Це був захисний знак від відьомства, — голос Фелікса змусив мене на мить відірватися від розглядання широкої вулиці, яка йшла від воріт кудись углиб міста.
— Від відьомства можна захиститися якимось знаком? — насупилася я, опустивши погляд до фамільяра.
— Церква Великого Полум’я запевняє, що так, — Фелікс відповів таким тоном, що я не розуміла, це він пирхнув чи просто відповів, як є. — Ходімо вже. Куди ти там збиралася? За їжею?
— Як мінімум, — я обсмикнула спідницю, сподіваючись, що план вигорить. — То… куди нам? Де тут ринок?
— О, ні, Ладо, на площу я тебе не пущу, — відрізав кіт, прямуючи дорогою далі, а мені довелося підлаштуватися під його неквапливий котячий крок.
— Це ще чому? — я скосила на нього погляд. — Та і вас же тут навряд чи супермаркети є.
— Гадки не маю, що ти там щойно мявкнула, — смикнув вухами Фелікс, — але пішли. Знаю я тут одне місце.
І нічого не пояснюючи, попрямував далі, розмахуючи величезним пухнастим хвостом. А я йшла за ним, дивилася на цей хвіст і подумки намагалася уявити, чи можливо, якщо що, викупати цього кота. І чим йому бліх труїти, якщо що.
Фелікс звернув з широкої вулички на більш вузьку, потім ще раз і ще. Здавалося, що він веде мене задвірками, бо людей я бачила тільки мимохідь і десь вдалині. Усвідомлення, що він дійсно вів мене бічними вуличками, прийшло, коли чергова вузенька вивела нас знову на широку.
Ох і людей тут було!
Я намагалася не надто сильно крутити головою, та все ж одяг місцевих жінок притягував погляд. Більшість була у хустках чи якихось м’яких шапочках, а ті, хто ігнорував цей писк моди, було не так багато.
— Сюди, — Фелікс прискорився, притискаючись до правої сторони дороги. — Хутчіше, Ладо.
— Ми нікуди не квапимося, — я ж навпаки сповільнила крок, розглядаючи місце, в яке привів мене фамільяр.
Вуличка, на якій я опинилася, вже за мить була охрещена мною, як торгова. На перших поверхах двоповерхових будинків були крамнички. Замість назв біля кожних дверей висіла дерев’яна табличка з якимись випаленими на них малюнками. То глечик, то чобіт, а отам сувої намальовані були — напевно крамничка книжок чи щось таке.
Я крутила головою, роздивляючись, що тут взагалі можна знайти. І все сильніше не розуміла, де опинилася. Бо якщо Старобрам провінційне містечко, а не якась столиця, то тут дуже багато різних товарів.
Про це я і вирішила спитати у Фелікса.
— Літо просто, — відповів той не надто охоче, — дороги не розмило, торговці та каравани вчасно все привозять.
— То це не столиця? — додатково уточнила я.
— Ні, ми досить далеко від столиці, — мовив той, відганяючи хвостом набридливу муху. — Давай, рухай лапами.
— Та куди ти біжиш, — я махнула рукою, роззираючись на всі боки. — Я хочу все подивитися.
Кіт фиркнув, та не зупинився. Я пішла за ним, намагаючись не відставати надто сильно. Повз мене пронеслася жінка у квітчастій хустці, притискаючи до грудей кошик із зеленню. Двоє чоловіків у сірих сорочках стояли біля ґанку, про щось гомоніли. Я вловила тільки «ярмарок» і «прибуток», решта загубилася у вуличному шумі.
Фелікс зупинився так різко, що я ледве не наступила йому на хвіст. Переді мною височіла крамничка з вузькими дверима і вивіскою, на якій був намальований кошик, а з нього стирчали колоски, яблука і щось схоже на моркву.
— Сюди, — кіт ступив лапою на низьку сходинку. — Відчиняй.