Ні, ну як же я люблю літо-о-о.
Вийшовши на двір, я підставила обличчя теплим промінчикам сонця і всміхнулася. А коли опустила погляд, побачила Фелікса, який невдоволено поглядав на мене.
— Це ти зі мною підеш чи придумав щось нове, щоб зупинити? — поцікавилася я у фамільяра.
— З тобою піду, — пробурмотів він, невдоволено змахнувши хвостом. — Захист тільки на будинок зроби.
Я насупилася:
— Який ще захист?
— Ключ тобі нащо? — спитав Фелікс так, наче я знала відповідь.
— І нащо він мені? — тупо перепитала я, прокручуючи кулон між пальцями.
Фелікс важко зітхнув і, здавалося, очі спробував закотити.
— Стисни в руці, — нарешті мовив він, — і прошепочи: «Замикаю, закриваю, лихо не пускаю».
— Може краще пошукати механізм, для якого цей ключ підійде? — поцікавилася я. — Вставити там, провернути…
— Просто скажи, — ні, кіт точно очі закочувати пробував, та в нього це не виходило.
Стенувши плечима, я стисла ключик в руці:
— Замикаю, закриваю, лихо не пускаю.
Знову поглянувши на кота, я підняла одну брову.
— Все, тепер пішли, — кинув той, розвернувся і попрямував праворуч від будинку.
— І що? — я наздогнала його за мить. — Ці слова спрацювали? Нічого ж не відбулося.
— Спрацювали. Те, що ти чогось не розумієш, не значить, що воно не працює.
Ні, ну, можливо. З цим важко сперечатися. Та я все одно озирнулася через плече, кинула погляд на будинок, наче очікувала помітити якісь зміни. Та нічого, як на мене, не змінилося.
Гмикнувши, попрямувала за котом, який вже вийшов на тонку стежинку, яка тягнулася від тепер вже мого будинку кудись вперед через широкий зелений лук.
Трави тут було по пояс, ніс чесався від яскравого запаху квітів, де-не-де на шляху траплялися тонкі невисокі дерева. І дорога так і не почалася, тільки ця тонка стежка, яку наче якийсь п’янчуга прокладав.
Судячи з усього, до Естари не так часто ходили.
— Довго ще? — я витягнула шию, намагаючись роздивитися попереду хоч щось. Та поки нічого, окрім лугу не було.
Як же далеко від міста ти забралася, Естаро! Не дивно, що тут заведено не ходити в місто! Поки дійдеш…
— Ні, вже майже дійшли, — пробурмотів кіт. А після його слів ми ще десь з пів години просто йшли. І я вже починала сумніватися, що цей Старобрам взагалі існує.
Стіни з’явилися з-за пагорба досить раптово. Я саме відмахувалася від ґедзя, який вчепився в рукав, а коли нарешті його збила, побачила дерев’яні стіни. Не можу сказати, що вони були надто вже і високими, та мали загострення на верхівці кожної з колод, які примотали одна до одної товстими мотузками.
Та мене не стільки стіни вразили, скільки величезна металева двостулкова брама. Одна зі стулок була прочинена, а от на інший було видно і товсті шипи, що тягнулися по центру, і кілька вм’ятин, наче по цьому залізу били величезним молотком.
Здається, я тепер розуміла, чому саме таку назву має місто. Хто його знає, що там за стінами, та ворота точно мають якусь свою історію.
Хоча, якщо чесно, я очікувала чогось іншого. Фільми та серіали зробили свою справу. І тепер коли я чула «середньовічне місто», уявляла високі кам’яні мури, якісь прапори на вежах. Тут же такого не було. Чи, може, Старобрам не таке вже і велике місто, а так… селище?
І відповідь на це питання я планувала отримати вже за кілька хвилин, прискорюючи крок.
Збігла пагорбом, і вийшли на широку протоптану дорогу, яка вздовж стін міста йшла далі. В зовсім інший бік від мого будиночка.
Одразу видно, що транспортна розв’язка для моєї жилплощі вийшла не найкращою.