Прибравши за собою посуд, я повернулася до того, що продовжила прибирати вітальню і передивлятися речі попередниці, розтикані по шафах. Намагалася нічого не чіпати, бо історія з кристалами дуже яскраво відбилася у пам’яті. Проте підмічала, де яка баночка стоїть, що за надписи на них. І дивувалася тому, скільки різних сушених трав зустрічала. Були і якісь солом’яні ляльки, і якісь непідписані флакони, які я потім планувала всі зібрати і, якщо не викинути, то заховати подалі.
Пил знову летів у всі боки, бо я дісталася до другого ярусу, до якого треба було підійматися вузькими хиткими сходами. І почала прибирати вже там. Де дотягувалася мітлою до стелі, змітала павутину, сподіваючись, що павуки не образяться і не зберуться, щоб помститися мені вночі.
Зняла брудні штори і замислилася, тримаючи їх у руках.
— А прати як?
Фелікс, який розлігся на спинці крісла, що муляло мені око, пирхнув.
— Магією, Ладо. Ма-а-а-агією, — позіхаючи відповів він мені.
Ну і чого питала? У нього одна відповідь на все.
Вирішивши, що з такими проблемами буду розбиратися пізніше, окинула поглядом вітальню, яка вже починала виглядати майже пристойно.
— Ану злізай, — гаркнула я на фамільяра, який невдоволено повернувся до мене, коли я прибрала тонкий плед з підлоги, і відчинила двері на вулицю навстіж.
— З якого це дива?
— Вставай, — я нахилилася і потягнула крісло до виходу. Ніжки протяжно заскрипіли, чіпляючись за підлогу.
— Якого біса ти робиш?! — Фелікс перелякано злетів з крісла, зістрибуючи на підлогу.
— Викидаю зайве, — прохрипіла я від натуги, тягнучи крісло до виходу.
— Це не зайве! — кіт штовхнув мене під коліно. — Лиши там, де стояло!
— Я розумію, що ти до нього зви-и-ик! — видихнула я, рвонувши крісло ще трохи на себе і зупинившись, щоб відновити подих. Поглянула на кота і додала, знову нахиляючись. — Але мені воно не подобається і… Тут твоєї попередньої хазяйки не стало-о-о!
Фелікс зупинився, невдоволено блимаючи очима:
— Не можна викидати все, до чого торкалася інша відьма.
— Я не планую викидати все. Але саме це крісло — вибач, але я його викину. Якщо тобі так треба буде крісло, потім нове придбаю. Має ж бути у цьому світі своя ікея, чи щось схо-о-оже.
Відповіді від фамільяра я не отримала і тому знову потягнула крісло до виходу. І зіштовхнулася з дуже прикрою ситуацією, вже за мить.
Крісло не проходило у дверний отвір.
— Все? Повертаєш його назад? — з переможними нотками у голосі поцікавився Фелікс.
Я тільки очі закотила і головою похитала, після чого повернулася і поквапилася на двір. Коли я повернулася з сокирою у руках, кіт аж на крок відступив.
— Ладо, н-н-н-не треба, — тільки і прошепотів він, та я вже замахнулася.
Дрова рубати мені було лячно, а от зі старими меблями весь страх кудись випарувався.