— Тут трохи безлад, — мовила я, не озираючись. — Тому прошу утриматися від оціночних суджень. Сюди.
Зупинилася на доріжці, обриси якої ледь вгадувалися через густу рослинність, і махнула у бік навісу з дровами.
Персіваль скоса поглянув на мене, протиснувся між кущами, окинув поглядом все те, що тут існувало для рубки дров і зняв меча з пояса, прилаштовуючи його біля стіни будинку.
А потім просто підняв руки і почав стягувати з себе сорочку.
Я навіть кліпнути не встигла, коли одяг зник, відкриваючи широкі засмаглі плечі і таку ж широку спину з кількома великими шрамами.
Прямо відчула, як у мене розширюються очі і…
— А чому б відьмі просто магію не використати? — голос пролунав з-за плеча, а я злякано підскочила на місці, озираючись і хапаючись за серце з переляку.
Андерс просто підкрався і зараз стояв за крок від мене, ледь нахиливши голову. Вчепився в мене поглядом і майже не кліпав.
— Не для усього ж магію використовувати, — гикнула я, поки серце ніяк не хотіло заспокоюватися і лупило об ребра зсередини.
— Це цьому тебе навчила твоя наставниця?
— Наставниця? — я насупилася.
— Естара, — Андерс примружився. — Чому вона тебе навчила перед тим, як передати силу? Що розповідала? Як ти заслужила цей ключ, — погляд чоловіка впав на виріз моєї сукні.
— А-а-а… е-е-е… — тільки і змогла видати я, гадки не маючи, що саме він хоче почути від мене. І пропускаючи виставу, яка зараз супроводжувалася гучними ударами сокири об деревину.
— Звідки ти, Ладо? З якого міста чи села? З нашого королівства? — він продовжував сипати питаннями, а я все сильніше розуміла, що, напевно, саме його треба було відправляти дрова рубати.
— А яке це все має значення? — я нарешті опанувала себе і навіть всміхнулася. — Ви от задля чого сюди приїхали? Дізнатися щось там про якихось зниклих дівчат? Я спитаю у фамільяра, і якщо він щось знає — допоможу вам. Все інше не має жодного відношення ж, ні?
Я навіть брову підняла, очікуючи, що ж саме відповість на моє питання Андерс.
Та чоловік лише гмикнув:
— Можливо, а можливо і має. То ж?
— Що «то ж»? — нахабно перепитала я. — Ми про що домовилися? Ви мені дрова, я вам можливу відповідь, якщо вона існує. Хочете більше відповідей? — я обвела подвір’я виразним поглядом, — можу ще вам роботи підшукати. Треба?
Андерс посмурнів, а я зі свого боку доклала усі зусилля, що не програти цю німу дуель з допитливим інквізитором і не відвести погляд першою.
— Гей, Ладо, стільки дров тобі вистачить?
Все ж відвела першою!
Озирнулася до Персіваля, який частково повернувся до мене, закинувши сокиру на плече. І, трясця! Кляті зарості! Не дають насолодитися красивим чоловічим тілом!
І от якщо Персіваля мені було погано видно з цього ракурсу, то кількість наколотих дров я бачила чудово. І це… це було вражаюче! Бо здавалося, що він половину сховку розтрощити встиг за цей час.
— Так, вистачить, дякую, Персівалю! — я широко всміхнулася чоловіку.
Інквізитор повернувся і одним змахом повернув сокиру у колоду.
— Запропонувала б вам чаю, панове, — додала я вже тихіше, повертаючись до Андерса, — та казан брудний. Не хотілося б вас труїти у першу нашу офіційну зустріч.
— Не варто так хвилюватися, пані відьмо, — таким самим отруйним тоном відгукнувся Андерс. — Наш кодекс забороняє нам перетинати поріг будинку відьми, якщо тільки вона не звинувачується у чомусь такому, що виправити може тільки Священне Полум’я.
І вичавив з себе таку усмішку, що у мене аж мурашки по спині поповзли.
А чоловік тихіше додав:
— Ну що, тепер твоя частина угоди?
— Так-так, моя, — погодилася я, краєм ока помічаючи, як Персіваль крізь зарості повертається на доріжку, досі роздягнутий по пояс. Силоміць змусила себе повернути усю увагу до «поганого поліцейського» і додала. — Та щось мені підказує, що сьогодні відповіді, ані я, ані ви не отримаєте. Мій фамільяр з характером, тому приїздіть завтра…
— А як же домовленість? — Андерс явно очікував чогось іншого, бо навіть договорити мені не дав.
— Ну так вона існує, — я розвела руками. — Ми ж не обговорювали строки, чи не так?