Пані відьма отримує спадок

Глава 6.1

Я піднялася на ґанок і притримала двері, даючи коту прошмигнути всередину. Але Фелікс тільки осудливо подивився на мене і зупинився поряд.

— Ладо, зайди в будинок, — прошипів він.

— Ще чого, — я пирхнула і махнула рукою у бік двох вершників, які саме під’їжджали до будинку.

Фамільяр аж закляк, після чого повільно повернувся до мене, і жовті очі блимнули злістю.

— Ти що, здуріла?

— Та годі тобі. — Я притулилася плечем до дерев’яного стовпа, що тримав дах над ґанком, і склала руки на грудях. — Минулого разу якось же порозумілися.

Хвіст фамільяра засмикався з боку в бік, та нічого повчального він мені більше не встиг сказати.

Вершники вже були дуже близько, і точно бачили, як я махнула їм, бо обмінялися після цього поглядами. Темноволосий натягнув поводи, і його кінь зупинився за кілька кроків від ґанку. Його напарник зробив те саме.

Обидва зіскочили з сідел одночасно і так м’яко приземлилися, наче і самі в якомусь сенсі були котами.

— О це знову ви! — я привітала їх першою, привертаючи увагу до себе. — Щось забули вчора?

Темноволосий повернувся до мене і насупився, наче не повірив, що я до них заговорила.

— Досі шукаємо відьму, — повільно промовив він, відходячи від свого коня і роблячи крок у бік будинку.

Я ж тільки руками розвела: 

— Ну… тепер це, здається, я. Хоча і важко це визнати.

Чоловіки знову обмінялися поглядами, і той, що мав світле волосся, зібране у низький довгий хвіст, ступив ближче.

— То ти… нова відьма? — він насупив світлі брови. — І чому ти це вчора не визнала?

— Ну… бо не визнавала, — я всміхнулася, підтискаючи губи, — чи це порушення якогось вашого закону? Якщо ні, то які до мене ще можуть бути питання?

— Всього одне, — темноволосий перетягнув мою увагу на себе, — і ми його вчора ставили вже.

— Якщо ви про… мою попередницю, то її дійсно немає, — я намагалася обережніше підбирати слова. Бо завдяки Феліксу розуміла, що вона дійсно більше не жива. Але при цьому не розуміла, як людина з плоті та крові може просто у повітрі розчинитися. — Вчора вона зникла, коли передала мені свою силу. Тому… не думаю, що вона допоможе вам у ваших справах, панове інквізитори.

Темноволосий насупився і зробив ще один повільний крок у мій бік, і тоді Фелікс просто зірвався з місця. Підстрибнув вище власного зросту і вилетів вперед, стаючи між мною і чоловіком. Спина кота вигнулася дугою, шерсть на ній встала дибки, а хвіст роздувся, стаючи рази в три більше.

— Мене звуть Андерс, — чоловік опустив погляд до кота, зупиняючись. — І я маю зрозуміти, який зв’язок був між твоєю попередницею, відьмо, і зниклими дівчатами. Може, твій фамільяр мені допоможе.

Фелікс у відповідь лише тихо зашипів. Явно незадоволений пропозицією інквізитора.

— Ну звісно ж, — Андерс підняв погляд на мене. — Фамільяри зазвичай не дуже бажають спілкуватися з інквізиторами. То може ти нам допоможеш з цим, відьмо?

— Цікава пропозиція, — задумливо протягнула я, зводячи погляд до даху над ґанком і помічаючи там немаленьку таку дірку. — Можу спробувати, але допомога за допомогу.

Повернулася поглядом до Андерса, який просто закам’янів на місці і дивився на мене так прискіпливо і обережно, наче очікував чогось непристойного зараз.

— І чого ти хочеш? — обережний тон тільки підтвердив мою здогадку, а я ледве зі сміху не пирхнула.

— Та дрова мені наколоти треба, — я кивнула в бік саду, насолоджуючись тим, як у цього красеня обличчя витягується від здивування. — А то я з сокирою не дуже вправна. І лезо там іржею вкрилося…

Напарник Андерса дивився на мене, як на божевільну, але поступово посмішка починала проступати на його обличчі.

— Ну добре, якщо тільки дрова, — нарешті мовив той другий, вже не в змозі стримати широку усмішку. — Показуй тоді, де тут в тебе що, відьмо.

— О! Вдячна! — я зіскочила сходами вниз. — І необов’язково мене відьмою кликати. Вистачить ім’я, я Лада.

Я звично назвала скорочену версію імені, до якої звикла за своє життя. І з запізненням подумала про те, що може таким суворим дядькам варто було і повним іменем назватися. Або взагалі вигаданим. Та язик вже видав усі секрети.

— А я Персіваль, — чоловік кивнув, намагаючись притримати усмішку, та йому це майже не вдавалося. — То що, покажеш де твоя заіржавіла сокира?

Знизавши плечима, я першою поквапилася у бік прочиненої хвіртки.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше