Глава 4.3

Позачергове на честь повернення Букнет (хто пропускав: сайт не працював кілька годинок).
Відсвяткуємо повернення♥
____

Легко сказати.

Я покосилася спочатку знову у бік душу, потім зітхнула, розуміючи, що якщо і починати розбиратися у тому, що тут відбувається, то спочатку себе треба зібрати.

Обравши найближче дерево, склала одяг на найнижчу гілку і швидко роздягнулася, вперше радіючи таким хащам у садочку. Точно ніхто нічого не побачить, навіть якщо і збереться.

Та на цьому мої радощі і скінчилися. Бо вода з лійкою полилася така холодна, що я верескнула і схопилася за стіну. Скривилася, торкнувшись моху і штовхнула двері.

Чхати, навіть якщо хтось і побачить! Труїтися пліснявою чи ще чимось схожим і не збиралася.

Пританцьовуючи на кам’яній підлозі і з ностальгією згадуючи, в якому окропі я зазвичай милася, намагалася якомога швидше розібратися з купанням.

Про гель для душу чи мило і годі було мріяти. Змивши з себе пил та якусь частку бруду, я вискочила під тепле сонечко, стукотячи зубами. Насварила себе за те, що пішла на роботу сьогодні без сумки, в якій зазвичай можно було знайти все що завгодно: від шматка мила і до свіжої білизни та лоточку з обідом. Продовжуючи стукотіти зубами, вичавила воду з волосся, яке після такого миття за відчуттям більше походило на солому.

І пострибала, щоб струсити з себе залишки води, бо рушника, звісно ж, теж не було.

Ух! Згадується дитинство. Якщо десь загубив свій рушник, то наступний можна було отримати добре якщо через місяць, а то і два.

Провела рукою по волоссю і скривилася. Ні, так не піде!

Пригладила волосся наскільки вдалося і нашвидкуруч заплела у дві коси. Так хоча б на голові не буде воронячого гнізда. А як висохне, можна сподіватися на симпатичні кучері.

І почала вдягатися. Сорочка сіла добре, корсет не тиснув, чого я боялася найбільше, тільки спідниця виявилася важче, ніж я очікувала, та то нічого. Взулася я назад у свої кросівки, не маючи альтернативи. І навіть потішилася цьому, бо це хоча б зручно.

Підхопивши джинси і тонкий светр, а також хустку, яку незрозуміло навіщо мені видали, попленталася назад у бруд і пил, який, здавалося, був головним компонентом мого нового житла.

Фелікс чекав на мене посеред вітальні, сидячи на бильці крісла, якого я дуже хотіла здихатися після того, як з нього зникла… відьма. Так, я маю звикнути до того, що там, де я опинилася, є відьми і коти, що вміють говорити. 

Здригнувшись від звуку моїх кроків, кіт повільно нахилив голову, прискіпливо роздивляючись мене. І пирхнув.

— Ну от! Вже на справжню відьму схожа. Тільки хустку вдягни.

— О ні, це вже без мене, — гмикнула я, перехоплюючи речі зручніше і прямуючи у бік спальні. Якщо вже та скриня порожня, використаю її для зберігання своїх речей. — Не мій стиль.

— Ти що! — Фелікс зістрибнув з крісла, наздоганяючи мене вже в коридорі. — У відьом так заведено! Ти маєш приховати свої руді патли, Ладо!

— Від кого ховати? — поцікавилася я, опиняючись у спальні і однією рукою намагаючись відкрити скриню. — Ті, кого ти назвав інквізиторами, мене вже бачили. Нічого не сталося. Чи і у вас тут рудих спалюють без розбору?

— Та… ні, — пробурмотів кіт, смикаючи хвостом з боку вбік. — Але ж так заведено.

— У відьом, так, — я все ж впоралася з кришкою і зі зітханням кинула всередину свій одяг разом із хусткою. — А я вже казала, що я точно ніяка не відьма. А от за будиночок твоїй попередниці я вдячна, ким би вона сама мене не вважала. Треба тут тільки все прибрати..

Я випросталася і провела долонею по лобу.

Втома після душу ще сильніше натисла на плечі. Воно і не дивно, загалом, спочатку всю зміну на ногах з тацею між столами носитися, а тепер розбиратися з усім тим, що на мене раптово звалилося.

Сподіваюся, у Ніни Петрівни були запасні ключі. Бо свої я їй навряд чи тепер поверну.

— Слухай, — я потерла очі, не даючи Феліксу знову почати повчати мене з приводу хустки. — Перед генеральним прибиранням не завадило б виспатися. Та й поїсти треба. І тебе погодувати. Що ти, до речі, їси? Тут десь є твій корм чи ти мишей ловиш?

Фелікса аж пересмикнуло. Він підскочив на всі чотири лапи, хвіст став дибки.

— Яких мишей, Ладо? — обурено прошепотів він. — Жодна миша до цього будинку не наблизиться! Тут і інших шкідників вистачає!

Я завмерла. Повільно повернула до нього голову.

— Інших? — перепитала я. — Яких інших?