Глава 2.1

Позачергове оновлення на 50♥
Як і завжди, за кожні нові 50 вподобайок, я буду викладати позачергове оновлення ;)
_________
— Так, чекай-чекай! — я все ж спромоглася встати на ноги, які мене майже не тримали. І, чесно кажучи, те, що я спілкуюся з котом, мене турбувало в останню чергу. — Яка ще відьма? Чим насолоджуватися? І… що це?

Я вказала на ключ, який досі тримала в руках. І який просто не мав збільшитися і засяяти від мого дотику.

— Ну що тут незрозумілого? — кіт потягнувся. — Ти тепер нова відьма цього місця. Це твій новий будинок. Силу тобі передали. Все. Є ще питання?

— Безліч, — чесно видихнула я, ще раз окидаючи приміщення, в якому я опинилася недовірливим поглядом. — І почну з того… додому мені як повернутися?

— Та, — кіт навіть застиг, — ніяк. Все. Тепер це твоє нове місце. Радій. Всі ж люди шукають свою долю і все таке. Твоя тебе сама знайшла.

— Е, ні-ні-ні, — я змахнула рукою з ключем. — Свою долю я планувала будувати власноруч.

— І як? — гмикнув хвостатий співрозмовник. — Багато набудувала за свої… скільки тобі там рочків?

— Двадцять п’ять, — пробурмотіла я, примружившись. 

— О! Пф-ф-ф! Та ти ще така молода, — кіт змахнув хвостом. — Он твоїй попередниці сто сімдесят нещодавно виповнилося! Оце поважний вік!

Я покосилася на крісло, в якому нещодавно сиділа стара жінка. 

Сто сімдесят? Цей кіт що, валеріяни нанюхався? Люди стільки не живуть!

— І де тепер моя попередниця? — обережно перепитала я, знову покосившись у бік порожнього крісла.

— Як де? У кращому світі. Сила її нарешті відпустила, бо ти знайшлася.

— Що за сила? — перепитала я, вже вкотре чуючи про це.

— Ні, ну ти тупенька, чи як? — кіт опустив морду, важко зітхнувши. — Відьомська, Ладо. Відьма ти тепер. Силу забрала, фамільяра забрала, тепер розбирайся.

— О ні, — я пирхнула, відступаючи на крок і шукаючи очима вихід. Якщо ліфта тут немає, мають бути хоча б двері. І їх я якраз знайшла. — Знаєш, не хочеться мені у чомусь такому розбиратися. Весело це все звучить, звісно. Але якось не віриться, угу.

Вирішивши, що я просто трошечки збожеволіла після насиненої робочої зміни, я кинулася до дверей. Кинула ключ на стільницю, пробігаючи повз. І штовхнула двері, вилітаючи на хиткий скрипучий ґанок.

Та так і застигла дивлячись на яскраву зелень, якої просто не могло бути. У нас якраз дощі почалися, осінь все більше захоплювала собою місто, а тут…

— Якого біса літо? — пирхнула я, підіймаючи руку і затуляючи очі.

— А що по-твоєму зараз має бути? — почувся буркотливий голос знизу, змусивши мене підстрибнути на місці.

Кіт беззвучно підкрався і тепер сидів на ґанку поряд, теж мружачись від яскравого сонечка.

— Осінь, — тупо видихнула я. — Майже середина…

— Ну, а в нас не так, — кіт посунувся, підставляючи сонцю ще і чорний бік. — У нас тут літо, до осені ще ого-го стільки часу. І ти ключик загубила.

— Я не загубила, а залишила його, — я продовжувала здивовано роздивлятися садочок біля дому, який заріс бур’яном та якимись колючками. 

Огорожа, яка його відділяла, облупилася місцями і покосилася. Що там за тією огорожею відбувалося, важко було сказати, там наче і дерева якісь виднілися, і кущі…

А далі за вузьким зеленим лугом починався ліс. От просто такий ліс, яким його в мультиках показують. Високі темні дерева, один до одного туляться, до неба тягнуться. Бр-р-р!

— Так, відьмо, а тепер вертайся в дім і закривайся на засув.

— М? — я опустила погляд до кота, який не просто встав на всі чотири лапи, а ще і спину вигнув. 

— Хутко в будинок! — рявкнув він, дивлячись у зовсім інший бік.

Я теж повернулася туди і насупилася. Трясця! Це що, вершники?! На справжніх конях?