Глава 1.1

— А ось і вона! — хрипкуватий голос пролунав у мить, коли двері ліфта почали відкриватися.

Я закотила очі, зрозумівши, що хазяйка квартири стоїть просто у під’їзді і чекає на мене з роботи. 

— Та я вже майже зібрала речі! — роздратовано видихнула я, роблячи крок на поверх і…

Де я?

Це був точно не п’ятий поверх будинку, в якому я орендувала квартиру. І переді мною точно не було жінки, що вчора попросила мене до сьогодні звільнити хату, бо якісь там її далекі родичі приїздили.

Ліфт з дзенькотом закрився за моєю спиною, лишаючи мене сам на сам з простором, в якому я опинилася. Таким невеликим простором з повітрям, як у комірчині, яку давно не провітрювали. Я кілька разів кліпнула, намагаючись розібрати у напівтемряві, де я опинилася. Невже хтось настільки засмітив один із поверхів? Я ж могла промахнутися і натиснути не ту кнопку?

— Вітаю, назви своє ім’я, — голос, який я прийняла за голос Ніни Петрівни, знову пролунав звідкись спереду.

— Добренького, — промимрила у відповідь, примружуючись, бо досі не могла зрозуміти, хто до мене говорить. — Я ваша сусідка з п’ятого, Лада. Здається, поверхом промахнулася…

— Феліксе, та відштори ти вікна! — гаркнула жінка.

Мить, і світло залило простір поверху, який і поверхом-то не був!

Я повільно оглядала те, що відкрилося переді мною, і мозок відмовлявся сприймати побачене. Це був не під’їзд. Це взагалі не було схоже на щось, що могло існувати в звичайному житловому будинку.

Темні дерев’яні балки над головою, з яких звисають пучки якихось трав і нахилена вбік велика кругла люстра зі свічками. Точніше, з огарками від свічок, які навряд чи вдалося б запалити, якби хтось вирішив знехтувати правилами пожежної безпеки. 

Та і не потрібні вони були, бо яскраве сонечко зазирало у вікно зліва і чудово підсвічувало увесь той пил, що танцював у повітрі.

Я навіть повернулася до вікна, бо ну не могло це бути правдою. Я з кав’ярні вийшла, коли на годиннику була дев’ята вечора!

Та все, що я побачила, так це те, що за вікном сяяло справжнє велике тепле сонце, а на широкому брудному і чомусь дерев’яному підвіконні ледве вміщувався велетенський чорний кіт.

Повільно перевела погляд далі, роздивляючись приміщення. Зачепилася поглядом за сходи, які вели не на другий поверх, а на другий ярус. Десь там зверху тягнулися нахилені полиці з якимись банками та глечиками. Ліворуч від сходів чорніли темні двері, а праворуч…

Праворуч біля велетенського каміна, в якому на ланцюгах висів величезний казан, у потертому кріслі сиділа стара жінка. Ноги вкриті великим пледом, який частково сповз на брудну підлогу. Обличчя перекреслене безліччю зморшок, волосся заховане під тугу квітчасту хустку, а очі… такі білі, наче окуліст їй ніколи не казав, що варто провести кілька операцій.

Та, хто точно не був однією з моїх сусідок, змахнула рукою:

— Підійди, Ладо.

Та щось йти до неї мені не дуже хотілося. Краще я вже додому повернуся, речі зберу і знову від Ніни Петрівни вислухаю, що за її кухнею треба доглядати краще.

Озирнулася до ліфта, щоб викликати його з цього дивного поверху, і застигла. Бо позаду була суцільна глуха дерев’яна панель. Жодного натяку на ліфт чи кнопку виклику.

А… як це?