Пролог

Пані Осінь

Пролог

- Ух, яка чарівна осінь! Усе навкруги не тільки зелене, але й червоне, коричневе, помаранчеве, жовте, ніби… золоте. Не просто ж так говорять: “Золота осінь”. А я назову цю осінь “Злата Осінь”. Злата… Як жіноче ім’я. Ось би зустріти зараз дівчину із золотим волоссям, я б одразу у неї би закохався… Та жартую я, Чорнишу, жартую. - звернувся високий парубок до свого чорно-коричневого довговолосого собаки. - Кого я тут у лісі можу зустріти, окрім грибів, по які ми й пішли?

Чорниш подивився в очі хазяїну, завиляв хвостом та гакнув у знак згоди.

Молодий чоловік пішов углиб лісу, тримаючи в руці кошик, збираючи у нього гарні гриби. А собака бігав поруч.

Осінь задувала, зносячи різнобарвне листя з дерев, та слухала розмову вродливого парубка до свого чотирилапого друга.

- Ні. Якби й справді сталося би чудо: і переді мною у цьому лісі з’явилася би золотоволоса красуня на ім’я Злата. Злата… Що означає: золота, як ця золота осінь. Щось я багато говорю дурниць. Не можу відійти від розлучення. Говорю-говорю, а ти ж все одно нічого з цих слів не розумієш.

Пес гавкнув:

- Гав!

- Ти розумієш, що мені погано, - і намагаєшся мене підтримувати. Ти все розумієш. Крім значення слів. Ти розумієш, що я намагаюся насолоджуватися життям. Якщо б не ти, мені було би зовсім самотньо. Дякую тобі. Знаєш, треба бачити позитивне у всьому: якщо б не розлучення, ми б з тобою не переїхали би сюди жити на край селища біля такого чарівного лісу. І не збирали би ці гриби. Життя таке прекрасне. Треба тільки бачити це “прекрасне” та не реагувати на неприємності свого життя. Тільки як навчитися їх не бачити?

Закружляло різнобарвне листя, зносячи з ніг та закриваючи собою очі.

Із цього золото-листяного вихра з’явилася оголена дівчина, років на вигляд вісімнадцяти чи двадцяти, зі золотим волоссям, настільки довгим, що воно прикривало її тіло.

Парубок онімів від здивування.

Пес хотів вже гавкнути, але якась невидима сила вмовила його цього не робити.

Дівчина стояла перед ними. Гола, красива, молода. Ідеальна. У всьому: обличчя, тіло, волосся, шкіра.

- Привіт… - ледь видавилося з грудей парубка.

- Привіт. - спокійно відповіла дівчина.

- Ти… звідки тут? І хто ти така? - запитав молодий чоловік.

- Ти ж хотів зустріти дівчину зі золотим волоссям на ім’я Злата. Ось. Це я. Зустрічай мене.

- А як… як ти дізналася?

- Як почула?

- Як?

Хлопець не міг оговтатися. Але потім прийшов до тями, коли прохолодний вітер подув на нього. Ніби відтверезив його.

- Тобі ж холодно. - парубок зняв зі себе куртку та накинув її на зовсім оголену дівчину. - Мабуть, у тебе жар, тому ти мариш. Пішли. Я проведу тебе додому та зігрію там… Тобто… Ти зібрієшся там… сама… Я тебе чіпати не буду. Обіцяю.

Парубок до цього тримав руки на плечах дівчини, залишився їх там, коли одягнув на дівчину свою куртку, а зараз різко прибрав руки, ніби підтвердження того, що чіпати не буде.

- А дарма. Тепер ти мариш. - прокоментувала дівчина. - Я з’явилася тут, щоб бути з тобою.

- Я вже впевнений, що з нас обох саме ти мариш. Я тобі допоможу, тримай мене під лікоть. - хлопець видвинув та протягнув свою руку. - Я б тобі зараз би викликав швидку, але тут Інтернет не ловить. Додому дійдемо, а там посмотримо, може вистачить лише тепло вдягтися та випити щось гаряче. Може й відпочити. А лікаря краще все ж таки викликати.

- Не треба. Мені потрібен тільки. - впевнено прошепотіла на вухо Злата.

- Мені, авжеж, приємно, але, щоб отак дівчина одразу кидалася в обійми до хлопця, - це ніби дівчина випила зайве, занадто зайвого, чи дійсно в тебе жар. А може ти знаходишся під дією якійсь хімічних речовин. Ти ж не просто так опинилася сама без одягу посеред лісу. Тебе… скривдили? Зґвалтували? Не дай боже! - чоловік схвильовано, але вже через нестерпну тривогу, швидко додав. - В тебе нічого не болить? Там не болить?

Парубок показав поглядом на місце, де починалися довгі тонкі жіночі ноги, які вже частково були прикриті довгою чоловічою курткою.

- Та припини вже! Зі мною все добре! Не хвилюйся так! Тобі дивно, що я тобі кидаюся на шию. Добре. Не буду. Буду, як ті інші дівчата, які ходять на пікнік до лісу-у-у… - Злата замислилася… - Ні, краще не буду так. Ці дівчата, принаймні, яких я зустрічала тут, вели себе не найкраще. Не так. Остапе, для тебе я буду краще Сніговою Королевою.

- Дівчино, ти знаєш моє ім’я? - здивувався Остап.

- Мої вітри мені нашепотіли. Припини дивуватися. Ти знаєш моє ім’я: ось і називай мене по імені. - попросила Злата. - Ти ж про таке ім’я мріял.

- Мріял. І про ім’я мріял, і про зустріч мріял. Але ж я не сподівався, що через кілька хвилин зустріну ось так посеред лісу дівчину своєї мрії та ще голу. - прокоментував хлопець.

- Ну що я тобі скажу: радій. Радій нашій зустрічі. - запропонувала дівчина.

- Радію та сумую. Бо відчуваю, що скоро моя галюцинація зникне.

- Не зникне. Пішли вже додому. До твого дому. Бо мій дім - це природа та ліси. Поп’ємо у тебе твій особливий ягідний чай. - молода жінка потягнула рукою за собою Остара. Чорниш! пішли!

Пес, ніби зачарований, ніби це його хазяйка, послухався незнайомки.

- Злато, ти не справжня. Це моя уява тебе створила. Ай! - відреагував хлопець на те, жінка його ущипнула.

- Боляче? Я справжня. Справжнісінька. Більш справжня, ніж ви усі, ніж усі люди у твоєму селище. Я справжня. І по-справжньому закохалася у звичайного доброго хлопця, який не скривдить навіть маленьку тваринку. І своєю появою перед тобой я порушила закон природи. Що ж. Мені за це відповідати. Але це буде потім. А поки я хочу насолодитися коханням. Принаймні провести час, який мені залишився, з людиною, яку кохаю усім своїм осіннім серцем.

Вони пішли. Усі троє.

Злата - пані Осінь.

Остап - звичайний хлопець зі своєю душевною травмою, про яку одразу забув, як побачив Злату.