1. Місто якого не існує

Кажуть в цьому місці неможливо заблукати, кажуть що пам'ять — це те що належить тільки нам. Але  одного разу я натрапив  на провулок якого немає на мапі. Побачив стару закинуту будівлю на якій не було ні дзвінка, ані таблички.  Двері були обті заржавілим металом. Злива лилась як з поломаної труби. Я натиснув на ручку, і двері відчинилися. Всередині було тепло, але кімната в якій я опинився, була майже порожньою, стіл, два стільця і лампа. яка майже не освітлювала простір, і я не відразу побачив жінку що сиділа за столом. Вона була одягнена в сірий костюм, обличчя практично зливалось з тканиною костюма.  Волосся було заплетене  в тугий пучок. Коли вона звернулася до мене у ії голосі не було чутно емоцій, але я не придав цьому значення. 

— Ви прийшли по запису, — вона навіть не привіталась. 

— Ні, я просто знайшов цю будівлю. 

— Ви щось загубили, чи хочете забути? 

—  Хочу забути, — відповів я і сів на стілець, навпроти жінки. Вона кивнула головою, і дістала  папку, і щось туди вписала. 

Так я дізнався про ПРАХ — організацією, що займається пам'яттю. Вони не лікують, не рятують.  Просто забирають спогади, про біль, втрату, чи якучь травматичну подію в житті людини. Вони не знищують спогади, а зберігають. Але за стирання спогадів вони беруть взамін, щось цінне, іноді це голос, а іноді можуть забрати любов до людини, яку ти навіть ще не зустрів. Ціна ніколи не обговорюється. 

*** 

Мене підєднали до ОМУТА, але не такому як у  казках. Технології, капсули, все пахло стерильністю.  Я занурювся у середину самого себе, щоб стерти один єдиний спогад, але щось пішло не так. Я побачив  не свої спогади.  Переді мною з'явився чоловік у військовій формі, обличчя було у пилу, поруч з ним жінка у її очах жевріла надія.  Вони знали що порятунку не буде, тому що були у місті якого не існувало. Місто без назви, вулиці якої немає. І я побачив це. Коли мене відключили від ОМУТА я подивився на жінку, вона була бліда.  

— Ти не мав цього бачити, це чуже. Забудь.  Але я не зміг. Вечері я знову повернувся в той провулок, але будинку вже не було.. Але щось лишилося в мені, клаптики чужих життів, тривога і низка питань на які я не мав відповіді. Я почав шукати, архіви, чутки. Я знайшов таких самих як я, ми не знали хто ми тепер — свідки?

Жертви випадкових обставин?  Або ті хто відкриє ці двері знов, і поверне те, що було втрачено. Можливо, колись ти знайдеш цю будівлю, але май на увазі: за пам'яттю завжди є плата, іноді це ти сам, іноді це те що ти любишь, або що для тебе важливо. 

Операція  Серафім. Місто якого більше не існує. Спогади які не повернути, люди яких ніхто не пам'ятає. Багато років назад на Півдні країни між горами і рікою було місто Леоріан. Звичайне місто, поки воно не зникло. Карти лишилися, супутники його пам'ятають, але люди зникли. На рівні держави  оголосили, що операція "Серафім" пройшла успішно. Об'єкт нейтралізований.  Що було об'єктом?  Ніхто не знав. Всі хто знав — забули, або їх змусили забути. Всіх — крім мене. Після ПРАХУ,  після чужого спогаду. В моїй голові, лишилися картини міста, якого я не бачив. Обличчя людей яких я не знав. І я продовжив шукати, колишніх солдатів, звільнених архівістів. Так я познайомився з Іриною. 

Серафім — це не ім'я, — пояснила вона. Це код доступу. Сер-А-ФІМ Системна єресь, Аномалія —Феномен Спотворення Мислення  Вона розповіла що в Леоріані з'явився дивний феномен. Люди почали згадувати те, що ніколи не траплялося. Всі одночасно. Уряд не впорався і тоді створили ПРАХ. Леоріан став білою плямою. Людей знищили, або перезаписали. Він продовжує знищувати пам'ять.Вони називають це очищенням пам'яті заради загального блага. 

А якщо вони не очищають, а ховають?Що якщо Леоріан був істинною, до якої ми не були готові. Я зібрав групу, і ми шукаемо інших, шукаємо сховище пам'яті, там де знаходяться контейнери з чужими життями і спогадами. Ми хочемо повернути втрачене…