Пам’ять

Пам’ять — дивна річ. Вона не підкоряється ні логіці, ні часу. Іноді без жодної причини витягує з глибини давно забутий епізод — і ти знову проживаєш його так, ніби все відбувається зараз.

Я брів набережною Батумі, дивився на осяяне сонцем море, на сині гори вдалині й уже з пів години прокручував у голові одну історію з юності. Усе намагався зрозуміти: чи правильно тоді вчинив? Що сказав — і що варто було сказати? Звичайний, на перший погляд, випадок.

Це було ще за студентських часів. Нас, першокурсників, відправили на «відпрацювання» до колгоспу. Одного разу до однієї з наших дівчат причепилися старшокурсники із сусіднього інституту — чи то юридичного, чи то якогось іншого. Із заможних родин, нахабні, упевнені, що їм усе зійде з рук. Чи то чогось вимагали, чи просто розважалися, але зрештою відібрали в неї шкіряне пальто.

Тоді наші старші хлопці — ті, хто вже відслужив і вмів постояти за себе, — пішли розбиратися. П’ятеро проти п’ятьох. Довго сперечалися, дивилися один одному у вічі, з’ясовували, хто правий. Пальто повернули. Розійшлися мирно, хоча неприємний осад залишився.

І ось через багато років, серед запаху солі та квітучих магнолій, я знову згадав той день. І раптом усвідомив: із тих п’ятьох із нашого боку живим залишився тільки я. Решта пішли з життя — хто тихо, хто раптово. У кожного було своє життя, але тепер і про нього я знаю дедалі менше.

Мене вразило інше: я досі пам’ятаю цю історію. Пам’ятаю дівчину, пальто, обличчя хлопців, напруження тієї розмови. Можливо, хтось іще пам’ятає її по-своєму. Але того дня, яким побачив його я, більше ні в кого немає. Коли не стане мене, зникне і він — маленький епізод людського життя, про який я стільки років нікому не розповідав.

Так зникають мільйони миттєвостей: чиїсь вчинки, біль, любов, коротка радість. Щось залишається в листах, на світлинах, у чужих розповідях. Але скільки всього йде разом із людиною — без свідка, для якого це було важливим.

Про тебе, можливо, згадають онуки чи правнуки. Перекажуть напівправдиву родинну історію, у якій ти вже не зовсім ти, а персонаж із кількома впізнаваними рисами. І то якщо пощастить. Твоя квартира стане чужою, речі розійдуться по руках або опиняться на смітнику. Якась дрібничка, дорога тобі, дістанеться нащадкам, але ніхто вже не згадає, чому ти її беріг.

Ти зникнеш.

Цю думку важко втримати у свідомості. Ми пізнаємо світ через власний погляд, слух, біль, любов, страх. Розумом я розумію: після моєї смерті море залишиться морем, люди продовжать жити. Але того світу, який бачу я, більше не буде. Він зникне разом зі мною.

Я знав одного хлопця, на покоління молодшого за мене. Він казав: «Світ — це я. Помру — і все зникне». Тоді я почув у цих словах юнацьку браваду. Тепер розумію, про що він говорив. Кожен із нас — єдиний свідок власного світу.

Того хлопця вбили під Бахмутом. Його могила — на Алеї Героїв. Близькі майже не приходять: залишилися сварки й образи. А жінка, яка по-справжньому його любила і заради якої він, можливо, тримався за життя, через рік теж загинула на фронті.

І я думаю про них обох. Їхні імена ще можна прочитати. Можливо, хтось пам’ятає їхні обличчя. Але все, що вони бачили, відчували й знали одне про одного, йде разом із тими, хто здатен це згадати.

Хріново.