Пролог

Знову балкон і сигарети. Розмазня! Запах грози лоскоче ніздрі і я вдихаю його на повні груди разом з черговою затяжкою. Автомобілі із швидкістю пролітають по дорозі навпроти будинку, здається, місто і не думає засинати. Воно купається у дощових краплях, час від часу спалахуючи блискавицями.

Мені подобалось ось так сидіти на балконі, спостерігаючи за перехожими, автомобілями, придумувати історії для незнайомців - куди поспішають водії, хто їх чекає вдома та й чи чекає? Придумувати чуже життя до дивних дрібниць.

Ці фантазії допомагали відволікатись від власних проблем і власного болю... Колись я прочитала цитату, що поки людину відчуває біль - вона жива... о, зараз я була живіша всіх живих! У грудях дико нило, нестерпно на стільки, що хотілось нігятми роздерти грудну клітку і викинути дурне серце геть. 

Скільки можна повертатись у минуле? Скільки можна тримати його на підсвідомості? Емоції та почуття, наче не давні і забуті, а вчорашні. Ось вони, знову накривають, наче й не прощались.

Роблю чергову затяжку, відчуваючи, як цигарка починає пекти пушки пальців, а горло першить від кількості нікотину. Три роки без цигарок і ось, будь ласка, все знову повертається на те ж коло. Викидаю недопалок і повертаюсь у квартиру, навіть не думаючи закрити двері. Тиша надто гучна, сьогодні гроза - моя гостя.

Кадрами у голові спільні моменти і, вишнею на торті, остання зустріч, наче на записі його слова в голові. Згадую його, розбите "ми" і себе - розстоптану, побиту, яка виявилась зайвою разом із своєю щирістю і любов'ю.

1840 днів і ось ми знову навпроти. Здавалось я поховала всі почуття, забула його: голос, звички, жести. Не будувала нове життя, але почала все з початку, щоб він увірвався в моє життя і знову все перевернув догори ногами. Спробуй тепер розберись в хаосі думок і почуттів. 

Беру в руки телефон і відкриваю чат з давнім другом і уважно вдивляюсь у фото - він змінився? Хлопець на портреті, що зображений на фото і той, кого я зустріла кілька годин тому в аеропорті. Клену себе, що не викинула картину, але хіба художник може холоднокровно знищити те, у що вклав душу? Яскраві блакитні очі з хитринкою, невеликий шрам над губою, ямочка на підборідді і легка усмішка, загадкова, але тепла. Здавалося, у хлопця на портреті, є якась таємниця, яку він ось-ось розповість, і це змінить весь хід подій... о, Андрій Орлов вмів робити так, щоб всі і все навколо підлаштовувалося під його волю і бажання.