Ранок суботи пахнув смаженою цибулею, старим латунним краном і панікою. До прибуття поїзда № 36 «Варшава — Одеса» залишалося десять годин і двадцять хвилин.
Я стояла біля чотириконфоркової плити, озброєна важким кухарським ножем, і методично шинкувала багряний, соковитий буряк. Дошка під лезом глухо вистукувала дріб: тук-тук-тук. На сусідній конфорці в п’ятилітровій емальованій каструлі з волошковим візерунком тихо булькав яловичий бульйон на цукровій кісточці, викидаючи в повітря густу пару з лавровим листом і запашним перцем. Я хотіла зварити борщ. Справжній. Червоний, наваристий, щільний, у якому ложка стоїть, як прапор перемоги над побутовим хаосом. Оля мала вийти з вагона, зайти в цей дім і побачити: її діти не просто вижили на курортних харчах. Вони споживають складні гарячі страви за всіма канонами української нутриціології.
— Брусочки мають бути не більше двох міліметрів у перетині, Полю, — пролунав над моїм лівим плечем спокійний низький бас.
Я ледь не відчикрижила собі край нігтя.
Артем стояв позаду, нависаючи наді мною всією своєю стовісімдесятивосьмисантиметровою масою. На ньому були темні лляні штани й чиста чорна футболка, яка обтягувала широкі груди. Його підборіддя з ледь помітною ранковою щетиною зависло за два сантиметри від моєї скроні.
Він простягнув довгу руку, двома пальцями витяг з-під мого ножа шматочок буряка, підніс до очей і примружився:
— Три з половиною міліметри. У центрі залишиться тверде ядро, а бетанін екстрагується нерівномірно. Бульйон втратить рубіновий відтінок і піде в бурий осад.
Я повільно відклала ніж, розвернулася на п'ятах і вперла руки в боки:
— Громов. Якщо ти зараз же не забереш свій штангенциркуль і не вийдеш із моєї кухні, бетанін екстрагується з твого власного носа прямо на цей кахель.
— Це не штангенциркуль, це закони органічної хімії, — Артем навіть не моргнув.
Він не відступив. Навпаки він зробив пів кроку вперед, притиснувши мене стегнами до краю стільниці. Його руки лягли на дерев'яну поверхню по обидва боки від моєї талії, замикаючи мене в кільце. Його сірі очі блиснули тією самою нахабною, теплою іскрою, від якої в мене зрадницьки пересихало в горлі:
— І взагалі, що це за банка стоїть біля дошки?
Він кивнув на скляну банку з яскраво-червоною магазинною пастою.
— Томатна паста, — огризнулася я, намагаючись ігнорувати жар, що йшов від його грудей. — Звичайна. Вищого ґатунку.
— Це не паста, це модифікований крохмаль із бензоатом натрію, — скривився він, наче побачив колорадського жука. — Вона закислить суп оцтовою кислотою замість яблучної. Стій тут.
Він відпустив мене, вискочив у двері веранди й повернувся рівно за сорок секунд.
У руках він тримав велику білу миску, доверху наповнену щойно перетертими через сито томатами «Балконне диво». Густа, темно-червона м’якоть пахла сонцем, зеленим стеблом і літнім полуднем.
— Ось, — він поставив миску на стіл із гордим стуком. — Природний баланс цукрів і лікопену. Твоя сестра після кіпрських таверн заплаче на другій ложці.
— Ти нестерпний диктатор, — видихнула я.
— Я вчений, мадам. А вчений не може дивитися, як паплюжать термодинаміку борщу.
Я підхопила пучку білого борошна з тарілки для пампушок і легким, точним рухом мазнула його по вилиці. Біла смуга розляглася по його засмаглій щетині, наче бойове розфарбування команчів. Артем завмер. Його очі звузилися.
— Ти щойно скоїла напад на наукового співробітника при виконанні?
— Я нейтралізувала надмірну токсичність на квадратний метр, — я спробувала вислизнути під його ліктем, але він зреагував блискавично.
Його долоня перехопила моє зап’ястя, смикнула на себе, і я врізалася в його груди. Його вільна рука лягла мені на талію, піднявши сантиметрів на десять над підлогою, і Артем притиснув мене спиною до витяжки. Метал позаду був теплим, але його губи, що накрили мої, обпалили сильніше за розпечений пальник. Він цілував мене жадібно, глибоко, вминаючи моє тіло в себе, а коли нарешті відірвався, важко дихаючи в кутик моїх губ, я почула з порога коридору сухий покашлюючий звук.
— Квасоля википає, шановні науковці, — спокійно повідомив Марк.
Хлопець стояв у дверях кухні, тримаючи в руках дві порожні пластикові баклажки. Його обличчя було абсолютно незворушним, але ліва брова смикалася від прихованого реготу:
— І якщо ви не зменшите вогонь, то через сім хвилин сюди завітає пожежна частина номер чотири. До речі, у Батона на хвості реп'ях розміром із волоський горіх, а боки в нього кольору глиняного кар'єру. Якщо ми поїдемо на вокзал у такому складі, мама подумає, що ви годували пса торфом.
Об одинадцятій ранку подвір’я перетворилося на театр бойових дій.
Локація: зелений моріжок між яблунею та літнім душем.
Об’єкт операції: тридцять п’ять кілограмів палевого лабрадора, заляпаного висохлою червоною глиною, з реп’яхами в підшерстку та запахом дохлого краба від вух.
Марк підготувався фундаментально. Хлопець одягнув старий жовтий прогумований плащ діда, що діставав йому до п’ят, і тримав у руках зелений садовий шланг, насаджений на кран.
#3090 в Любовні романи
#1341 в Сучасний любовний роман
#853 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026