Пакт про взаємну оборону

ГЛАВА 18

Четвер зустрів мене запахом перепаленої кави й монотонним клацанням тачпада. Сонце ледь піднялося над верхівками кипарисів, кидаючи довгі смугасті тіні крізь віконниці на кухонний стіл. На екрані ноутбука світилися три вкладки з пошуку оренди житла в Києві. Фотографії змінювалися з безжальною одноманітністю: жовтий лінолеум, рудий радянський полірований сервант, пральна машинка з вертикальним завантаженням, суміщений санвузол із рудими патьоками на емалі й ценник, від якого перехоплювало подих. Двомісячна застава, комісія рієлтору п’ятдесят відсотків, оплата першого місяця.

Я підперла щоку кулаком, дивлячись на калькулятор. Якщо французьке видавництво затримає виплату за переклад хоча б на тиждень, мій бюджет піде на дно швидше за пробитий баркас на косі.

Скрипнули двері веранди. Артем зайшов без стуку за останні дні ця межа між будинками розчинилася настільки природно, що стукіт здавався б фальшю. У руках він тримав товсту синю папку з роздрукованим ліонським меморандумом і пластиковий стаканчик зі свіжозірваними ягодами шовковиці. На ньому були чисті бавовняні штани кольору хакі й біла сорочка з коротким рукавом, комір якої був злегка вологим після ранкового вмивання.

Він поставив ягоди просто перед моєю клавіатурою:

— Солодка. З того дерева біля межі, яке перевішується на твій бік.

Я не підняла очей від екрана:

— Дякую.

Артем завмер. Його погляд ковзнув по моєму напруженому плечу, зупинився на відкритому вікні браузера, де миготіло оголошення «Однокімнатна, метро КПІ, косметичний ремонт», і повільно повернувся до мого обличчя.

— Шукаєш? — запитав він. Голос був рівний, але в ньому з’явилася та ледь помітна вчительська обережність, з якою підходять до дитини, що тримає в руках лезо.

— Шукаю, — я натиснула клавішу оновлення сторінки. — До двадцять п’ятого залишилося дев'ять днів. Якщо я не знайду щось до суботи, мої двадцять коробок із науковою періодикою та словниками просто виставлять на тротуар біля під’їзду.

Артем мовчки відсунув вільний стілець і сів навпроти. Поклав долоні на край столу. Його пальці, зазвичай такі впевнені, зараз ледь помітно постукували по дереву.

— Полю.

Я вперто дивилася на фотографію санвузла на Лук’янівці:

— Що?

— Навіщо тобі цей поспіх? — він вимовив це дуже тихо, без тиску, але в кожному складі відчувалася важка чоловіча впертість. — Подзвони рієлтору, скажи, що забереш речі в камеру схову на вокзалі. А сама повертайся сюди. На все літо.

Мої пальці на тачпаді застигли.

— Сюди? — я нарешті звела очі.

Артем дивився на мене прямо. Сірі очі кольору мокрої гальки були абсолютно тверезими, але на дні зіниць пульсувала та сама напруга, яка лякала мене своєю невідворотністю.

— Кімната на другому поверсі в моєму будинку порожня, — сказав він, показуючи підборіддям у бік свого саду. — Там великий стіл, дубові полиці, вікна виходять на північ, спекотно не буває. Інтернет я розширю, куплю підсилювач сигналу. Переклади для французів ти робиш дистанційно — їм байдуже, де ти сидиш: на Шулявці чи біля лиману. А щодо гранту...

Він посунув ліонську теку ближче до мене:

— Мадам Моро призначила тебе офіційним координатором листування. Звіти треба подавати щопонеділка. Нам усе одно доведеться працювати разом, Полю. Без тебе я половину цих формулярів не заповню, ти ж знаєш їхній бюрократичний жаргон. Залишайся. До вересня.

Пропозиція прозвучала так просто. Так логічно. Так убивчо схоже на те, що я вже чула п’ять років тому. Усередині мене, де під шаром травневого тепла й поцілунків спала стара, невигоєна параноя, раптом піднявся крижаний вітер.

«Залишайся. Тобі ж зручно. Твої переклади можна робити де завгодно. Ти мені потрібна для проєкту».

Перед очима постало обличчя мого колишнього дипломата: та сама поблажлива, тепла турбота, під якою ховався зашморг повної залежності. Жінка на пташиних правах. Гостя на чужій території. Людина без власної адреси, чиє право на перебування в просторі вимірюється користю для чужої кар’єри. Я повільно закрила кришку ноутбука. Звук вийшов різким, сухим, як клацання замка.

— Чудовий бізнес-план, Артеме, — мій голос прозвучав на пів тону вище, із тією отруйною, витонченою іронією, якою я колись зрізала нахабних аспірантів. — Дуже практично. Безкоштовний перекладач у кроковій доступності, домогосподарка, яка підтягує доньку з фонетики, і зручний партнер на вечір, щоб не було самотньо серед помідорів. Ідеальна курортна оптимізація витрат.

Артем не відсахнувся. Але я побачила, як його плечі миттєво скам’яніли. Шкіра на вилицях натягнулася, погляд став колючим.

— Ти зараз справді так думаєш? — запитав він, і його голос упав у небезпечно низький регістр.

— А як я маю думати? — я підвелася, відчуваючи, як адреналін випалює все тепло останніх днів. — Ким я тут буду після двадцять четвертого травня, Артеме? Коли приїде Оля, забере дітей і винайме житло в місті? Хто я в твоєму домі? Твоя літня пасія? Асистентка на грантових хлібах? Чи жінка, яка сидить у чужій кімнаті й чекає, поки восени пан вчений поїде на стажування до Ліона, а їй вкажуть на хвіртку?

— Поліно, припини молоти дурниці, — він підвівся слідом. Високий, важкий, він навис над столом, але не зробив кроку вперед. Його кулак на стільниці стиснувся до білих кісточок. — Я пропоную тобі нормальний, людський вихід. Без поспіху, без ночівлі на коробках. Я хочу, щоб ти була тут. Зі мною. Невже це треба перекладати французькою, щоб ти зрозуміла?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше