ГЛАВА 17

Траєкторія падіння тридцяти п’яти кілограмів палевого лабрадора нагадувала скидання мішка з картоплею з гелікоптера на малих висотах. Батон не намагався маневрувати в польоті. Він просто вірив у гравітацію та силу непереборного апетиту.

​ТРРРАХ!

​Стара брезентова пергола літньої кухні, яка вже десять років мріяла піти на пенсію, прийняла на себе перший удар. Цупка зелена тканина натягнулася, мов батут цирку шапіто, затріщала по швах, обірвавши дві іржаві люверсні розтяжки, і сповільнила падіння. Батон перекинувся через голову, зніс підвішений сухий пучок м’яти, зачепив лапою пластиковий таз і з глухим сухим звуком скотився по нахиленому навісу прямо на доріжку з колотого вапняку.

​Хмара сухого полинового пилу злетіла на півтора метра вгору. ​Навколо запала тиша такої густини, що було чути, як дзижчить оса над перестиглим інжиром біля паркану.

​Пес сів. Струснув масивною головою так, що вуха заплескали по щоках, наче вітрила на шквалі. Жилет із синього брезенту з’їхав йому на лівий бік, оголивши круглий, нагодований бік. Але найголовніше — щелепи. Він не розтиснув їх навіть під час аварійної посадки. ​З пащі лабрадора гордо стриміла волога картонна коробка з жирним трикутником піци «Чотири сири», з якого повільно стікала жовта крапля топленого сулугуні.

​Батон кліпнув карими очима, звівся на лапи, потягнувся й неспішно потрусив прямо до групи людей на доріжці. Зупинився він акуратно за десять сантиметрів від бездоганно білого лляного штапеля мадам Моро. Опустив важку голову, розтиснув щелепи й виплюнув теплий, ретельно обслюнявлений шматок піци разом із пережованим картоном точно на носок її світло-бежевого мокасина.

​Пляк.

​Темна пляма розійшлася по дорогій замші зі швидкістю поразки французької армії при Ватерлоо.

​— Nom de Dieu... — вимовила мадам Моро. Окуляри на шовковому шнурку повільно зісковзнули з її носа й повисли на грудях.

​Позаду, на сходах веранди, виник Марк. Обличчя дванадцятирічного хлопця мало відтінок сухого вапняку. У руці він усе ще судомно стискав рулон армованого скотчу.

​— Я... я заклеював вікно, — просипів племінник, дивлячись на француженку з виразом в'язня перед гільйотиною. — А він вибив шпінгалет плечем. Він використав масу тіла проти фурнітури 1984 року випуску.

​Я відкрила рота, щоб сказати щось французькою: дипломатичне, самовбивче, рятівне, але мій професійний словниковий запас на тридцять тисяч слів просто вигорів до попелу. Я відчула, як пальці самі впиваються в тканину мого бежевого блейзера. Двадцять п’ять тисяч євро щойно розмазалися гарячим сиром по замші ліонського інспектора.

​І тут уперед ступив Артем. ​Він не смикнувся. Не кинувся витирати чуже взуття серветками. Він навіть не підвищив голос. Його рухи мали ту саму розмірену, спокійну тяжкість, з якою він підв'язував пасинки після нічної бурі.

​— Батоне, місце, — сказав він низько, майже ліниво.

​Лабрадор моментально втягнув язика, опустив вуха й покірно гепнувся пузом у траву біля куща розмарину, зробивши вигляд, що він просто великий палевий валун, який тут завжди лежав. Артем спокійно підійшов до мадам Моро, двома пальцями підчепив із її взуття шматок картону, відкинув його у відро біля теплиці й дістав із кишені чисту лляну хустинку:

​— Ось він, мадам.

​Француженка повільно підняла погляд від своєї постраждалої ноги до його обличчя:

​— Хто «він», пане Громов?

​— Головний біогенний стресор, — незворушно продовжив Артем, дивлячись їй прямо в очі з абсолютно кам'яним виразом науковця-практика. — Рушійна сила експерименту. Саме ця маса в тридцять п’ять кілограмів забезпечила первинну деструкцію сорока кущів томатів два тижні тому. Ми могли б моделювати механічний стрес лабораторними затискачами, але природа запропонувала нам більш радикальний, наближений до польових катастроф фактор.

​Мадам Моро мовчала. Вона дивилася на собаку, який зараз кліпав круглими винуватими очима з трави. Потім перевела погляд на свій зіпсований мокасин. Потім на Артема. ​Її худі сухі плечі під білим льоном раптом ледь помітно сіпнулися.

​Один раз. Другий.

​А потім літня радниця французького посольства, жінка, яка розбивала бюджети міністерських департаментів у Парижі, закинула голову назад і розсміялася. Це був не сухий чиновницький смішок. Це був глибокий, хрипкий, щирий регіт людини з Ліона, яка виросла на берегах Рони серед виноградників і грубих фермерських жартів.

​— Mon Dieu! — вона витерла кутик ока пальцем у тонкій бавовняній рукавичці. — «Біогенний стресор»! Чудово, колего. Просто неперевершено! Якщо ваші пасинки здатні нарощувати вторинне камбіальне кільце після того, як на них падає це... одомашнене стихійне лихо, то цей сорт виживе навіть на схилах Монблану після сходу лавини!

​Повітря, яке я тримала в легенях останні дві хвилини, нарешті з тихим свистом вирвалося назовні. Я відчула, як ноги знову набувають ваги.

​— Прошу на веранду, мадам, — підхопила я, миттєво вмикаючи свою найвишуканішу паризьку дикцію. — Кава вже готова, а протоколи вимірювань розкладені за фенологічними фазами.

​— Кава — це чудово, мадам Романова, — відгукнулася француженка, обережно витираючи мокасин запропонованою хустинкою й кидаючи її Артему назад. — Особливо після десантної операції вашого авангарду.