Вівторок проминув у гарячковій, майже стерильній метушні.
Коли до приїзду офіційного представника ліонського фонду залишалася доба, а до повернення сестри: одинадцять діб, усе зайве з нашого життя випарувалося само собою. Ми не згадували про двадцять четверте травня. Жодного разу. Ця дата зависла над нашими будинками, як нерозряджений снаряд: усі знали, де він лежить, але обходили його навшпиньки, вдаючи, ніби дивимося лише на помідорні пасинки.
Артем узяв відгул у ліцеї. З самого ранку він вирівнював доріжки між грядками за допомогою рейки та рівня. Кожен уцілілий кущ «Чорного принца» отримав новий кілок із полірованого соснового бруса. Рослини стояли струнко, розправивши темно-зелене листя, на якому виблискували важкі темно-бордові зав'язі завбільшки з волоський горіх. Вони більше не нагадували жертв катастрофи, тепер це був зразковий полігон польової регенерації.
Я муштрувала Софію на веранді.
— Не «Bonjour, madame», Софіє, — терпляче повторювала я, виправляючи її поставу легким дотиком до лопаток. — Ти звертаєшся до радника з міжнародних наукових програм посольства Франції. Підборіддя рівно, погляд спокійний: «Madame la Conseillère, nous sommes honorés de vous présenter les résultats préliminaires».
Софія видихнула крізь стиснуті зуби, пригладила коротке волосся й вимовила фразу ще раз. Її горловий «R» нарешті втратив українську твердість, ставши м'яким, з виразною ліонською оксамитовістю.
— Ну як? — вона глянула на мене знизу вгору з тією самою суворою надією, з якою її батько дивився на зрізи під мікроскопом.
— Бездоганно. Якщо мадам Моро після цього не підпише грант, я особисто напишу скаргу до французького сенату про дискримінацію талановитих іхтіологів.
— А з собакою що? — долинув голос із глибини кімнати.
Марк сидів на підлозі, перегороджуючи двері на другий поверх картонними коробками від телевізора та двома рядами старих енциклопедій. Поруч сидів Батон. Пес був одягнений у синій брезентовий жилет, який Артем витяг із гаража, і з похмурою підозрою спостерігав за інженерними роботами підлітка.
— Собака це стратегічна загроза національній безпеці, — відрізала я. — Марку, умови контракту прості: ти сидиш із ним у верхній спальні рівно дві години. З чотирнадцятої до шістнадцятої. Вікна зачинені, двері заблоковані. Тобі виділяється велика піца з салямі, дві пляшки коли й право на безлімітний інтернет із роутера Артема до кінця тижня. Якщо цей палевий камікадзе хоч раз гавкне чи покаже ніс на галявині, доки мадам Моро вивчатиме кислотність ґрунту, твій інтернет перетвориться на спогад.
— Прийнято, — Марк діловито приліпив смугу армованого скотчу до плінтуса, закріплюючи барикаду. — Операція «Фортеця Батон» переходить у режим пасивного очікування. Батоне, лапу.
Лабрадор важко зітхнув і поклав брудну лапу прямо на коробку з піцою.
О другій годині ночі сон так і не прийшов. У будинку було душно, незважаючи на розчинені вікна. Стіни, прогріті травневим сонцем за день, віддавали тепло, а думки крутилися навколо одного й того самого: квиток Олі, двадцять четверте число, валіза на київський потяг.
Я накинула на плечі старий вовняний кардиган, тихо, щоб не скрипнули мостини, спустилася сходами й вийшла надвір. Селище спало глухим, безпробудним сном. Навіть цикади принишкли перед ранковою вологою. Я пройшла крізь хвіртку, минула смугу темних, нерухомих кипарисів і вийшла на берег.
Море було чорним, немов вилитий асфальт. Хвилі накочували на пісок без піни: важко, ліниво, волочачи за собою дрібні черепашки: шорх-шорх. Повітря тут було зовсім іншим холодним, солоним, із гірким присмаком йоду й сухих викинутих на берег водоростей.
За двадцять метрів від води на сухому піску лежав старий дерев’яний баркас, перевернутий догори дном. Його борти давно полущилися, фарба зійшла клаптями, оголивши сіре, виїдене сіллю дерево. Я сіла на кіль, підібгавши ноги й сховавши долоні в рукава кардигана.
Шурхіт кроків позаду пролунав без несподіванки. Пісок скрипів під підошвами кросівок рівно, важко.
Артем не питав, чому я тут. Він підійшов, опустився на кіль поруч не впритул, залишивши між нами долоню простору, але цього вистачило, щоб до мене долинуло знайоме тепло його тіла, запах мила й свіжої тирси. На ньому була стара брезентова куртка нарозхрист і теплі спортивні штани.
Він мовчки зняв куртку й накинув мені на спину поверх кардигана. Важка тканина миттєво відсікла нічний сирий вітер.
— Змерзнеш, — сказав він низько. Це була констатація факту, а не докір.
— Не змерзну. Тут гарно.
Ми мовчали кілька хвилин, дивлячись на далеку смугу горизонту, де з темрявою зливалися вогні самотнього суховантажу, що стояв на рейді.
— Я перевірив протоколи, — заговорив Артем, дивлячись на воду. Його пальці машинально перебирали дрібні камінці на піску. — Таблиці збігаються. Якщо вона візьме проби з контрольних пасинків, похибка не перевищить трьох відсотків. Французам ні до чого буде причепитися.
— Дюпон прискіпливий, але він учений, а не чиновник, — тихо відповіла я. — Він побачить суть.
Артем повернув голову. У місячному світлі його профіль здавався висіченим із граніту: чітка лінія підборіддя, прямий ніс, глибокі тіні в очних ямках.
#3093 в Любовні романи
#1343 в Сучасний любовний роман
#856 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026